Чвара королів
- Автор: Мартин Джордж Рэймонд Ричард
- Серия: A Song of Ice and Fire #2
- Год: 1998
- Язык: украинский
- Переводчик: Вячеслав Леонідович Бродовий
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Чвара королів». Краткое содержание книги:
Особистий, незалежний, експериментальний перекладацький проект з елементами літературної адаптації. При передачі ряду імен, назв, термінів державності та побуту застосовуються українські та східноєвропейські старожитності з метою творчо відтворити живу авторську атмосферу вигаданого середньовічного світу.
До паперових книжкових видань цей переклад жодного стосунку не має, створений задля власної втіхи.
Переклад-адаптація В.Бродового: жовтень 2012—серпень 2013 рр.
Перша редакція: 3 вересня 2013 р.
Ар’я IX
— Тут є привиди, точно тобі кажу. — Мантулик вимішував хліб; руки по лікті вкривало борошно. — Пія одного зустріла у маслярні минулої ночі.
Ар’я зробила губами непристойний звук. Пія завжди когось стрічала у маслярні. Зазвичай то були голі хтиві чоловіки.
— Можна мандрику? — спитала вона. — Ти ж їх напік цілу тацю.
— Мені й треба ціла таця. Пан Аморі їх полюбляє.
А ось пана Аморі вона ненавиділа.
— То давай на них плюнемо.
Мантулик злякано озирнувся. У кухні було повно тіней та відлунь, але всі кухарі та кухарчуки спали на просторому поді понад пічками.
— Дізнається!
— Не дізнається, — заперечила Ар’я. — Плювки на смак ніякі.
— Якщо дізнається, то батогами відшмагають мене. — Мантулик припинив вимішувати тісто. — Ходи звідси, га? Зараз же глупа ніч.
Справді, стояла ніч, та Ар’я не зважала. Навіть найтемнішої ночі кухня ніколи не замовкала зовсім: там завжди хтось качав тісто для вранішнього хліба, мішав у казані дерев’яною ложкою або різав свиню, щоб подати свіжини панові Аморі на сніданок. Сьогодні в кухні не спав Мантулик.
— Якщо прокинеться Балух і помітить, що тебе нема… — почав був Мантулик, та Ар’я його перебила:
— Балух серед ночі не прокидається.
Справжнє ім’я його було Пригруд, а Балухом звали за вічно сльозаві та вирячені очі. Кожного ранку він снідав пивом, а після вечері засинав уже п’яний, мов чіп, пускаючи підборіддям винну слину. Ар’я чекала, поки він захропе, а тоді видиралася боса сходами для челяді, зчиняючи шуму менше за мишу. Свічки чи скіпки вона не брала — колись Сиріо сказав, що темрява може стати її другом, і мав рацію. Місяця та зірок їй було досить.
— Б’юся об заклад, що коли б ми втекли, Балух навіть не помітив би, що мене вже нема, — мовила Ар’я до Мантулика.
— Не хочу я тікати. Тут краще, ніж в лісі. Наївся я черв’яків, годі вже. Ану кинь трохи борошна на стіл.
Раптом Ар’я задерла носа догори.
— Що там таке?
— Що? Я нічого…
— Слухай вухами, а не ротом. Там сурмили в ріг. Двічі, хіба не чув? А зараз гримлять ланцюги решітки — хтось приїхав або виїжджає. Хочеш подивитися?
Браму Гаренголу не відчиняли з того ранку, коли князь Тайвин разом з військом рушив у похід.
— Я замішую вранішній хліб, — пожалівся Мантулик. — І темряви не люблю, я тобі вже казав.
— То я піду сама. А тобі потім розкажу. Можна мандрику?
— Ні.
Тоді Ар’я поцупила одну без дозволу і з’їла дорогою назовні. Начинка мандрики була з дрібно порізаних горіхів, ягід та сиру, листкова шкуринка — хрустка, ще тепла з печі. З’ївши мандрику пана Аморі, Ар’я відчула неабияке зухвальство. «Голоніжка-бистроніжка-легконіжка», виспівувала вона пошепки. «Ховайтеся усі, йде привид Гаренголу.»
Ріг збудив замок від сну; в двір вже вискакували вояки подивитися, що там таке. Ар’я пристала до інших і скоро побачила, як під решітку вповзає валка возів, запряжених волами. Здобич — відразу зрозуміла вона. Вершники, що охороняли вози, балакали кількома чудернацькими мовами; броня їхня блищала блідим сяйвом під місяцем, а двійко з коней були вкриті чорно-білими смугами. «Кровоблазні!» Ар’я відсунулася глибше у тінь і побачила, як повз неї на задку воза провезли у клітці велетенського чорного ведмедя. Інші вози були навантажені сріблястими обладунками, зброєю та щитами, лантухами борошна, верескливими пацями, кощавими собаками, квохтливими курями. Ар’я замислилася, скільки часу вона вже не їла доброї свинячої печені, але тут побачила першого з полонених.
Судячи з поводження та гордовитої постави голови, то мав бути якийсь вельможний пан. Під подертим червоним вапенроком Ар’я бачила блиск кольчуги. Спершу вона навіть подумала, що то хтось із Ланістерів, але при світлі смолоскипа роздивилася, що знак на грудях був не лев, а срібний кулак. Руки його були міцно зв’язані, мотузка з’єднувала гомілку з бранцем позаду нього; той був прив’язаний до наступного, а той — ще далі, отож уся валка була змушена дріботіти разом, не збиваючи кроку. Багацько бранців було поранено. Якщо хтось раптом зупинявся, вершник супроводу миттю мчав до нього і давав скуштувати нагайки. Ар’я спробувала порахувати бранців, але втратила лік, ще не дійшовши п’ятдесяти — а у валці йшло принаймні вдвічі більше. Одяг їхній був заплямований болотом та кров’ю; при смолоскипах важко було впізнати усі значки та герби, але деякі Ар’я все ж примітила. Подвійні башти. Сяюче сонце. Скривавлений чоловік. Бойова сокира. «Бойова сокира — це знак Кервинів, а біле сонце на чорному — Карстарків. Усі вони — північани. Вояки мого батька та Робба.» Їй не хотілося й думати, що це має означати.