Тисячолітній Миколай
- Автор: Загребельный Павел Архипович
- Год: 1994
- Язык: украинский
- Год: "Довіра"
- ISBN: 5-85154-079-6
- Жанр: Альтернативная история
Электронная книга - «Тисячолітній Миколай». Краткое содержание книги:
Роман охоплює величезний відтинок історії — з часів Володимира і до перебудови. Головний герой стає свідком і учасником подій часів Богдана Хмельницького, після Переяславської ради, переживає голод 33-го. Далі — війна, події в Західній Німеччині, повернення героя додому і його життя в мирний час.
Паралельний сюжет — про брата головного героя, який несподівано зробив карколомну кар’єру і став одним з керівників республіки. Почалося все з того, що в шкільному драмгуртку він виконував роль Леніна у п’єсі Корнійчука «Правда»…
«Сталінська конституція» дала три гудки, один протяжливий, два короткі, безжально руйнуючи чари неповторного дніпровського ранку, вона причалапкувала до нашої пристані, довго незграбно примірялася, ще довше швартувалася, стугоніло щось у нетрях судна, тріщало дерево, безладно скрикували люди, звичайний гамір і звична метушнява, але цього разу кожен звук відбивався в мені тривогою, чомусь здавалося, що на пристані стоятиме Олька і хтивими очима вишукуватиме серед пасажирів мою незграбну постать, не помічаючи Оксани, не знаючи ні сорому, ні жалю, ні пощади. Моя тривога передалася Оксані, вона доторкнулася до мого плеча, тихо спитала:
— Що тобі, Миколо?
— Якось наче холодно стало, чи що.
— Тепло ж яке! Вже он сходить сонце, то й зовсім буде, як у раю!
Які то сили розташували рай поряд з пеклом — добрі чи злі, мудрі чи нікчемні? Я пережив усі пекельні муки, допоки переконався, що в цю ранню пору на дебаркадері немає нікого, нікого, а тоді зазнав усіх райських блаженств, не побачивши Ольки, нарешті повіривши в свою свободу. З’явилася б Олька на пристані, кинулася до мене, що я сказав би Оксані? Пазурець загруз — всій пташці пропасти. Тоді в страшних, як землетрус, Ольчиних обіймах я пропав без надії на порятунок, забувши про честь і каяття, тепер треба було жити далі, а про каяття Оксана не хотіла й чути, ще раз виникла б і стала між нами осоружно-безсоромна Олька, — то й не знати, що сталося б з нами, як поточилося б наше життя.
Ох, як же непросто бути вільним навіть у землях вольностей запорозьких!
Діди-перевізники куняли в своєму човні. Коли я поміг Оксані переступити через борт, а тоді кинув у човен наші речі, дід Петро, який грівся проти сонечка в носі човна, обізвався до діда Гаврила, що сидів на кормі:
— А що, Гавриле, параход вже відчалює?
— Та вроді відчалює…
— Хвиля прокотиться, то можна й пливти?
— Та вже ж, що можна.
Нас вони мовби й не зауважували. Звична справа: перекинути на той бік, руб з людини, руб з поклажі,— і знову назад і тепер ждати пароплава згори, з Києва.
— Нас не на Вільний, а до Прорізі,— сказав я, сідаючи поряд з Оксаною.
— На Прорізь далеко, — відповів дід Гаврило, — це вже весною, як води багато, то ми й на Прорізь ходимо, а ниньки ж з Вільного й вам ближче до Зашматківки, та й нам з Петром…
— Ми вам заплатимо, — пообіцяв я.
— Платня — що! Далеко ж та й проти води. На тяглі треба йти вздовж усього Вільного.
— Я поможу, — знов пообіцяв я, заповзявшись на своєму, — мені це не важко… А нам би з дружиною дуже хотілося саме до Прорізі.
Оксана запитально глянула на мене, не розуміючи, звідки ця моя примха, але мовчала.
— Та воно можна й до Прорізі,— вставляючи весло в кочеток, роздумливо мовив дід Петро, — коли вже вам так треба, то чого ж…Оце ви й з жінкою, воно діло сімейне… Вроді ми вас колись перевозили. Правда ж, Гавриле, перевозили?
Я весь похолов. Ось візьме дід Гаврило та й бовкне про Ольку, як вона проводжала мене до їхнього човна, як безсоромно чіплялася… Але дід Гаврило вже давно перейшов межу дріб’язкової доскіпливості, він дивився на світ з тих висот, де вже все втрачає свої ознаки, а зберігає тільки саму суть, його, як філософа, тепер цікавили принципи, а не деталі. Гаврило навіть не глянув на нас з Оксаною, хоч ми сиділи обличчями до нього, він дивився в далину, на річку й на небо, думав щось своє і, може, й не чув свого напарника. Тому зовсім несподівано пролунали його слова:
— Вроді лічность знакома. Ви ж із Зашматківки?
— З Зашматківки, — відповів я.
— І хто ж ви будете, як не секрет? — поцікавився дід Петро.
— Сміян. Федора Сміяна до війни ви, може, знали?
— Федора? Федора не знали. Правда ж, Гавриле, Федора ми не знали?
— Бо Федора й не було, — озвався Гаврило, — Сміян був один — Микола.
— То мій дід, — пояснив я, — вмер в голод.
— Бач, а ми й не знали, — зітхнув Гаврило, — а колись же парубкували з Миколою. Правда ж, Петре, парубкували? Ми було з Петром через гору та на Лихівку до дівчат, а Микола аж на Пришиб вдарявся, була там у нього, казав, уже така дівка, що крий тебе божа сила! Та й сам Микола ж був парубок, ох же ж і парубок!..