Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
READ-E-BOOK » Альтернативная история » Тисячолітній Миколай
Тисячолітній Миколай - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Тисячолітній Миколай

Электронная книга - «Тисячолітній Миколай». Краткое содержание книги:

У цьому творі умовна, майже фантастична конструкція — всі події відбуваються з однією людиною, яка живе тисячу років.
Роман охоплює величезний відтинок історії — з часів Володимира і до перебудови. Головний герой стає свідком і учасником подій часів Богдана Хмельницького, після Переяславської ради, переживає голод 33-го. Далі — війна, події в Західній Німеччині, повернення героя додому і його життя в мирний час.
Паралельний сюжет — про брата головного героя, який несподівано зробив карколомну кар’єру і став одним з керівників республіки. Почалося все з того, що в шкільному драмгуртку він виконував роль Леніна у п’єсі Корнійчука «Правда»…
1 ... 274 275 276 277 278 279 280 281 282 ... 369
Перейти на страницу:

«Сталінська конституція» дала три гудки, один протяжливий, два короткі, безжально руйнуючи чари неповторного дніпровського ранку, вона причалапкувала до нашої пристані, довго незграбно примірялася, ще довше швартувалася, стугоніло щось у нетрях судна, тріщало дерево, безладно скрикували люди, звичайний гамір і звична метушнява, але цього разу кожен звук відбивався в мені тривогою, чомусь здавалося, що на пристані стоятиме Олька і хтивими очима вишукуватиме серед пасажирів мою незграбну постать, не помічаючи Оксани, не знаючи ні сорому, ні жалю, ні пощади. Моя тривога передалася Оксані, вона доторкнулася до мого плеча, тихо спитала:

— Що тобі, Миколо?

— Якось наче холодно стало, чи що.

— Тепло ж яке! Вже он сходить сонце, то й зовсім буде, як у раю!

Які то сили розташували рай поряд з пеклом — добрі чи злі, мудрі чи нікчемні? Я пережив усі пекельні муки, допоки переконався, що в цю ранню пору на дебаркадері немає нікого, нікого, а тоді зазнав усіх райських блаженств, не побачивши Ольки, нарешті повіривши в свою свободу. З’явилася б Олька на пристані, кинулася до мене, що я сказав би Оксані? Пазурець загруз — всій пташці пропасти. Тоді в страшних, як землетрус, Ольчиних обіймах я пропав без надії на порятунок, забувши про честь і каяття, тепер треба було жити далі, а про каяття Оксана не хотіла й чути, ще раз виникла б і стала між нами осоружно-безсоромна Олька, — то й не знати, що сталося б з нами, як поточилося б наше життя.

Ох, як же непросто бути вільним навіть у землях вольностей запорозьких!

Діди-перевізники куняли в своєму човні. Коли я поміг Оксані переступити через борт, а тоді кинув у човен наші речі, дід Петро, який грівся проти сонечка в носі човна, обізвався до діда Гаврила, що сидів на кормі:

— А що, Гавриле, параход вже відчалює?

— Та вроді відчалює…

— Хвиля прокотиться, то можна й пливти?

— Та вже ж, що можна.

Нас вони мовби й не зауважували. Звична справа: перекинути на той бік, руб з людини, руб з поклажі,— і знову назад і тепер ждати пароплава згори, з Києва.

— Нас не на Вільний, а до Прорізі,— сказав я, сідаючи поряд з Оксаною.

— На Прорізь далеко, — відповів дід Гаврило, — це вже весною, як води багато, то ми й на Прорізь ходимо, а ниньки ж з Вільного й вам ближче до Зашматківки, та й нам з Петром…

— Ми вам заплатимо, — пообіцяв я.

— Платня — що! Далеко ж та й проти води. На тяглі треба йти вздовж усього Вільного.

— Я поможу, — знов пообіцяв я, заповзявшись на своєму, — мені це не важко… А нам би з дружиною дуже хотілося саме до Прорізі.

Оксана запитально глянула на мене, не розуміючи, звідки ця моя примха, але мовчала.

— Та воно можна й до Прорізі,— вставляючи весло в кочеток, роздумливо мовив дід Петро, — коли вже вам так треба, то чого ж…Оце ви й з жінкою, воно діло сімейне… Вроді ми вас колись перевозили. Правда ж, Гавриле, перевозили?

Я весь похолов. Ось візьме дід Гаврило та й бовкне про Ольку, як вона проводжала мене до їхнього човна, як безсоромно чіплялася… Але дід Гаврило вже давно перейшов межу дріб’язкової доскіпливості, він дивився на світ з тих висот, де вже все втрачає свої ознаки, а зберігає тільки саму суть, його, як філософа, тепер цікавили принципи, а не деталі. Гаврило навіть не глянув на нас з Оксаною, хоч ми сиділи обличчями до нього, він дивився в далину, на річку й на небо, думав щось своє і, може, й не чув свого напарника. Тому зовсім несподівано пролунали його слова:

— Вроді лічность знакома. Ви ж із Зашматківки?

— З Зашматківки, — відповів я.

— І хто ж ви будете, як не секрет? — поцікавився дід Петро.

— Сміян. Федора Сміяна до війни ви, може, знали?

— Федора? Федора не знали. Правда ж, Гавриле, Федора ми не знали?

— Бо Федора й не було, — озвався Гаврило, — Сміян був один — Микола.

— То мій дід, — пояснив я, — вмер в голод.

— Бач, а ми й не знали, — зітхнув Гаврило, — а колись же парубкували з Миколою. Правда ж, Петре, парубкували? Ми було з Петром через гору та на Лихівку до дівчат, а Микола аж на Пришиб вдарявся, була там у нього, казав, уже така дівка, що крий тебе божа сила! Та й сам Микола ж був парубок, ох же ж і парубок!..

1 ... 274 275 276 277 278 279 280 281 282 ... 369
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)