Джерело
- Автор: Рэнд Айн
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Наш формат
- ISBN: 978-617-7279-55-5
- Переводчик: Елена Замойская
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Джерело». Краткое содержание книги:
Ґейл Вайненд поглянув на невеликий годинник на робочому столі. За кілька хвилин він зустрінеться з архітектором. Розмова, думав він, не буде важкою; в його житті було стільки таких зустрічей; він знав, що казати, бо знав, що саме хоче сказати, і від архітектора не вимагали нічого, крім декількох звуків, покликаних продемонструвати розуміння.
Із годинника його погляд повернувся до гранок на столі. Він прочитав передовицю Алви Скаретта — про людей, які годували білок у Центральному парку, і колонку Еллсворта Тухі про виставку картин, написаних працівниками міського санітарного відділу. На столі пролунав дзвінок селектора, і голос його секретарки сказав:
— Містер Говард Рорк, містере Вайненд.
— Запросіть, — відповів Вайненд, і вимкнув селектор.
Відсовуючи руку, він зиркнув на ряд кнопок на краю столу: яскраві кнопки з різнокольоровими кодами, що від них до всіх редакційних приміщень тягнулися дроти, кожен з яких контролював певну людину, яка контролювала багатьох інших людей, і кожна ця група людей робила свій внесок в остаточний зміст газети, що вирушить до мільйонів будинків, увійде в мільйони голів — ті маленькі кнопки з кольорового пластику, ось тут, під його пальцями. Але він не встиг потішитися з цієї думки — двері його кабінету відчинилися, і він відсунув руку від кнопок.
Вайненд не був упевненим, чи він не затримався певну мить, перш ніж підвестись, як цього вимагала ввічливість, задивившись на чоловіка, який увійшов; можливо, він одразу ж встав, і йому лише здалося, що він загальмував. Рорк не був упевненим, чи, увійшовши до кабінету, він зупинився, перш ніж підійти, задивившись на чоловіка за столом; можливо, він не зупинив ходи, а йому лише здалося, що він завмер. Але на мить ці двоє забули про реальність: Вайненд забув, чому викликав цього чоловіка, а Рорк забув, що перед ним чоловік Домінік — зникли двері, стіл, килим на підлозі, залишилося лише впізнання одне одного, лише дві думки зустрілися посередині кімнати: «Це Ґейл Вайненд» — «Це Говард Рорк».
Вайненд підвівся, простим жестом руки вказавши на стілець біля столу, Рорк підійшов, сів, і вони не помітили, що забули привітатися.
Вайненд усміхнувся і просто сказав те, чого не збирався говорити:
— Не думаю, що ви захочете працювати для мене.
— Я хочу працювати для вас, — відповів Рорк, який прийшов із наміром відмовитися. — Ви бачили будинки, що я звів?
— Так. — Вайненд усміхнувся. — Це інше. Це не для моїх читачів. Це для мене.
— Ви ніколи досі не будували для себе?
— Ні — не враховуючи клітки, що я збудував на даху, і старої типографії тут. Запитаєте, чому я ніколи не будував для себе, якщо можу дозволити побудувати ціле місто? Я не знаю. Мені здається, що ви це можете знати.
Він забув, що не дозволяє людям, яких наймає, судити про нього.
— Тому що ви були нещасним, — відповів Рорк.
Він сказав це просто, без зухвальства, так, наче зараз можлива була лише цілковита щирість. Це скидалося не на початок зустрічі, а на її продовження; продовження чогось, розпочатого давно. Вайненд сказав:
— Поясніть.
— Гадаю, ви розумієте.
— Я хочу почути ваші пояснення.
— Більшість людей будують так, як живуть — для них це рутинна справа і безглузда забаганка. І мало хто усвідомлює, що будинок — це великий символ. Ми живемо в нашому «я», й існування — це спроба надати цьому внутрішньому життю фізичної реальності, висловити її жестами і формами. Для людини, яка це розуміє, її будинок — це вияв життя. Якщо така людина не будує, хоча має засоби, це означає, що життя її не влаштовує.
— Чи не здається вам, що безглуздо говорити це саме мені?
— Ні.
— Мені теж так не здається. — Рорк усміхнувся, і Вайненд продовжив: — Але ми з вами єдині, хто таке каже. І про те, що я не мав того, чого прагнув, і що я належу до тих кількох, здатних зрозуміти значення великих символів. Ви не хочете забрати ваші слова назад?
— Ні.
— Скільки вам років?
— Тридцять шість.
— Коли мені було тридцять шість, я вже володів більшістю своїх газет. — Він додав: — Нічого особистого. Не знаю, навіщо я це сказав. Просто випадково спало на гадку.
— Що ви хочете, щоб я збудував для вас?
— Мій дім.
Вайненд відчув, що ці два слова справили на Рорка сильне враження, наче мали прихований зміст; він відчув це безпричинно; хотів запитати: «У чому річ?», але не міг, тому що вираз Роркового обличчя не змінився.