Степовий пірат
- Автор: Лубєнський Станіслав
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Книги – ХХІ
- ISBN: 978-617-614-087-0
- Жанр: История
Электронная книга - «Степовий пірат». Краткое содержание книги:
Остаточно своє враження Антонов-Овсієнко підтверджує в записці, яку надсилає голові Ради народних комісарів Української РСР Християнові Раковському. Він пише, що Махно, його командири і загони «пройняті бажанням зламати контрреволюційне казацтво й офіцерство», а Гуляйполе — це «один із найкультурніших центрів Новоросії». У бригаді панує свобода агітації, більшовицькі політичні комісари працюють без перешкод. Можна також поширювати партійну літературу. Батько виступає рішуче проти погромів, за які тут передбачена смертна кара. Він сам і його штаб живуть украй скромно, «ознак бандитизму не видно». Комфронт зауважує, що бригада має дуже скромне обмундирування, а половина солдат — боса. Що ж до головних командирів, то сумнівів немає: «Всі вони колишні солдати.., з війни повернулися щонайменше унтер-офіцерами. Матеріал відмінний, але потребує обробки». І доходить висновку: «Махно проти нас не виступить; політична робота наша і можлива, і необхідна в усьому районі; цькування Махна треба припинити».
Мешканець Гуляйполя Іван Пантелеймонович Шаповал згадує весну 1919 року:
— Це було на весіллі Макара Коростильова та Ївги з Бочанської сотні. Все село гуляло. Були також махновці з самим Батьком на чолі. Посадили його за стіл, на почесне місце. Він всівся у своїй шкірянці й почав пити. А оскільки від танців стало душно, він вийшов на подвір’я прохолонути. А там собака на ланцюгу аж душиться від люті. Гавкає і рветься, ніби роздерти його хоче. Вийшла стара Коростильова з хати і каже: «Несторе Івановичу! Не підходьте близько, бо він вас розірве».
А Батько відразу шмигнув до собаки. Той зразу ж затих, ліг і голову поклав на передні лапи. Махно відв’язав його і взяв на руки. Увійшов з собакою до хати, поклав його під стіл, а сам далі — їсти й пити. Гості дивилися, зачудовані. Пес лежав нерухомо, але ж усі знали, що без дрючка наблизитись до нього було неможливо. За годину Коростильова каже: «Несторе Івановичу, відпустіть, будь ласка, собаку». Махно не змушував себе просити. Замахнувся сильно і так копнув пса в бік, що той зі скавчанням вилетів з хати. Додому повернувся на третій день після весілля. Махна і пси боялись.
(Випадок описано у книжці Івана Кушніренка
і Володимира Жилінського «Гоп, куме, не журись...»).
Лев Каменєв, приятель Леніна, член політбюро Центрального Комітету Партії, з’явився у Гуляйполі 7 травня, більш як за тиждень після Овсієнка. Його супроводжував серед інших майбутній маршал Радянського Союзу Климент Ворошилов. Гостей зустрічали з почестями, знову грав оркестр. Махнові урочисто вручили орден Червоного Прапора, брязкальце, що мало погамувати його марнославство. Каменєв пам’ятав про отриману перед виїздом інструкцію Леніна: «З військами Махна тимчасово, доки не взято Ростов, слід бути дипломатичним». Він спокійно вислухав довгий перелік скарг на «чрезвичайку» і продовольчі загони, обіцяв допомогти в отриманні дозволу на збільшення бригади до розмірів дивізії.
Як і Антонов-Овсієнко, Каменєв виїхав із Гуляйполя досить задоволеним. Свої враження він виклав у розісланому до органів влади й опублікованому «Відкритому листі до командира 3 бригади тов. Махна». Попри те, що стаття містила певні слова критики (стосовно толерування Махном «політичних авантюристів», як евфемістично називав Каменєв анархістів), загалом він показав махновців у позитивному світлі.
«Після особистого візиту до Гуляйполя і розмови з тов. Махном та його соратниками вважаю за свій обов’язок голосно заявити, що всі чутки про сепаратистські та антирадянські плани бригади повстанців тов. Махна не мають жодних підстав. В особі Махна я побачив чесного і відважного борця, який у складних умовах, позбавлений найнеобхіднішого, збирає сили і мужньо бореться з білогвардійцями та закордонними завойовниками. За їхню сміливість, за їхню боротьбу на фронті я їх вітаю».
Через два дні після візиту Каменєва в Гуляйполе більшовицькі шереги залишає важливий союзник. Матвій Григор’єв, відомий також як Никифір Григор’єв, називає сам себе отаманом і часто змінює політичні симпатії. У царській армії він дослужився до штабс-капітана. Пізніше воював під Скоропадським, згодом у Петлюри. Нарешті перейшов на бік більшовиків. Своє рішення він пояснював втомою від недолугості Директоріату. Кпинив, що «в Києві зібралась отаманія, австрійські фендрики резерву, сільські вчителі та всякі кар’єристи і авантюристи, які хочуть грати роль державних мужів і великих дипломатів».