Санаторійна зона
- Автор: Хвылевой Микола
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7065-4
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Санаторійна зона». Краткое содержание книги:
Так, це був вірний пес революції. Він стоятиме на чатах і не під таким огнем! Пам’ятаю, я подумав тоді:
«це сторож моєї душі», – і без мислі побрів на міські пустирі.
……………………………………………………………………………
…А надвечір південну частину околиці було захоплено. Мусили йти на північ, залишити город. Проте інсургентам дано наказ задержатись до ночі, і вони стійко вмирали на валах, на підступах, на роздоріжжях і мовчазних закутках підворотень.
…Але що ж я?
…Ішла спішна евакуація, ішла чітка перестрілка, і я остаточно збивався з ніг!
Палили документи. Одправляли партії заложників. Брали решту контрибуцій…
…Я остаточно збився з ніг!
…Але раптом виринало обличчя моєї матері, і я знову чув зажурний і впертий голос.
Я одкидав волосся й поширеними очима дивився на міську башту. І знову вечоріло, і знову на півдні горіли оселі.
…Чорний трибунал комуни збирається до побігу. Навантажують підводи, бредуть обози, поспішають натовпи на північ. Тільки наш самотній панцерник завмирає в глибині бору й затримує з правого флангу ворожі полки.
…Андрюша десь ізник. Доктор Тагабат спокійно сидить на канапі й п’є вино. Він мовчки стежить за моїми наказами й зрідка іронічно поглядає на портрет князя. Але цей погляд я відчуваю саме на собі, і він мене нервує й непокоїть.
…Сонце зайшло. Конає вечір. Надходить ніч. На валах ідуть перебіжки, і одноманітно відбиває кулемет. Пустельні княжі кімнати завмерли в чеканні.
Я дивлюся на доктора й не виношу цього погляду в древній портрет.
Я різко кажу:
– Докторе Тагабат! Через годину я мушу ліквідувати останню партію засуджених. Я мушу прийняти отряд.
Тоді він іронічно й байдуже:
– Ну, і що ж? Добре!
Я хвилююсь, але доктор єхидно дивиться на мене й усміхається. – О, він, безперечно, розуміє, в чому справа! Це ж у цій партії засуджених моя мати.
Я:
– Будь ласка, покиньте кімнату!
Доктор:
– Ну, і що ж? Добре!
Тоді я не витримую й шаленію.
– Докторе Тагабат! Останній раз попереджаю: не жартуйте зі мною!
Але голос мій зривається, і мені булькає в горлі. Я пориваюся схопити маузер й тут же прикінчити з доктором, але я раптом почуваю себе жалким, нікчемним і пізнаю, що від мене відходять рештки волі. Я сідаю на канапу й жалібно, як побитий безсилий пес, дивлюся на Тагабата.
…Але йдуть хвилини. Треба вирушати.
Я знову беру себе в руки і в останній раз дивлюся на надменний портрет княгині.
Тьма.
…– Конвой!
Вартовий увійшов і доложив:
– Партію вивели. Розстріл призначено за містом: початок бору.
…Із-за дальніх одрогів виринав місяць. Потім плив по тихих голубих потоках, одкидаючи лимонні бризки. Опівночі пронизав зеніт і зупинився над безоднею.
…В городі стояла енергійна перестрілка.
…Ми йшли по північній дорозі.
Я ніколи не забуду цієї мовчазної процесії – темного натовпу на розстріл.
Позаду рипіли тачанки.
Авангардом – конвойні комунари, далі – натовп черниць: в ар’єргарді – я, ще конвойні комунари й доктор Тагабат.
…Але ми напали на справжніх версальців: за всю дорогу жодна черниця не промовила жодного слова. Це були щирі фанатички.
Я йшов по дорозі, як тоді, – в нікуди, а збоку мене брели сторожі моєї душі: доктор і дегенерат. Я дивився в натовп, але я там нічого не бачив.
Зате я відчував:
– там ішла моя мати
з похиленою головою. Я відчував: пахне м’ятою. Я гладив її милу голову з нальотом сріблястої сивини.
Але раптом переді мною виростала загірна даль. Тоді мені знову до болю хотілося впасти на коліна й молитовно дивитися на волохатий силует чорного трибуналу комуни.
…Я здавив голову й ішов по мертвій дорозі, а позаду мене рипіли тачанки.
…
Я раптом відкинувсь: що це? Галюцинація? Невже це голос моєї матері?
І знову я пізнаю себе нікчемною людиною й пізнаю: десь під серцем нудить. І не ридати, а плакати дрібненькими сльозами хотілось мені – так, як в дитинстві, на теплих грудях.
І спалахнуло:
– невже я веду її на розстріл?
Що це: дійсність чи галюцинація?
Але це була дійсність: справжня життєва дійсність – хижа й жорстока, як зграя голодних вовків. Це була дійсність безвихідна, неминуча, як сама смерть.