Необхідні речі

– Дякую, Алане… я також тебе кохаю. На добраніч.

– На добраніч.

Він поклав слухавку, викрутив шийку настільної лампи так, щоб вона світила на стіну, тоді закинув ноги на стіл і склав долоні перед грудьми, ніби в молитві. Вистовбурчив указівні пальці. На стіні вистромив вуха кролик із тіні. Алан просунув великі пальці між виструнченими вказівними, і кролик завертів носом. Алан змусив кролика пострибати через імпровізовані вогні рампи. Далі перевальцем посунув слон, помахуючи хоботом. Аланові долоні рухалися зі спритною й моторошною легкістю. Він майже не помічав тварин, яких створював: це була його стара звичка, як-от інші люди скошують очі на кінчик носа й промовляють «Ом»[30].

Він думав про Поллі. Поллі та її бідні руки. Як їй допомогти?

Якби питання було лише в грошах, він би повіз її на стаціонар у лікарню «Мейо» хоч завтра – з підписом, завіренням і доставкою. Він би це зробив навіть якби довелося закутати її в гамівну сорочку та обколоти заспокійливими.

Але питання не лише в грошах. Ультразвук як спосіб лікування дегенеративного артриту лише починає розвиватися. Він може виявитися ефективним, як вакцина Солка, і маячнею, як френологія. У будь-якому разі, зараз це не має значення. Імовірність тисяча до одного, що це нічого не дасть. Проте його лякала не втрата грошей, а розбиті надії Поллі.

Ворона – гнучка й жива, ніби з диснеївського мультфільму, – повільно пролопотіла через диплом Поліцейської академії Олбані. Крила видовжилися, і птаха перетворилася на доісторичного птеродактиля, який, здійнявши трикутну голову, кинувся в бік шафок-картотек у кутку, геть зі світла.

Відчинилися двері. У кабінет устромилося скорботне басет-гаундівське обличчя Норріса Ріджвіка.

– Зробив, як ти сказав, Алане, – повідомив він з інтонацією чоловіка, що зізнається в убивстві кількох маленьких дітей.

– Добре, Норрісе, – сказав Алан. – На тебе тут ніяке гімно не полетить, слово даю.

Норріс іще трохи подивився на нього вологими очима, а потім із сумнівом кивнув і перевів погляд на стіну.

– А покажи Бастера, Алане.

Алан усміхнувся, похитав головою й потягся до лампи.

– Та давай, – умовляв Норріс. – Я йому, бляха, штраф виписав, я заслужив. Будь ласка. Мене від того аж трясе.

Алан зиркнув Норрісові над плечем, пересвідчився, що нікого немає, і звив одну долоню навколо іншої. На стіні, розхитуючи черевом, тлустий чоловік-тінь крався через світло. Один раз зупинився, щоб підтягти ззаду штани, й посунув далі, агресивно крутячи головою.

Сміх Норріса був високий і радісний – дитячий. На мить Алана це змусило згадати про Тодда, але він відіпхнув цю думку. Досить як на один вечір, Господи Боже.

– Йопта, я просто вмираю з того, – ще захлинаючись від сміху, видушив Норріс. – Ти запізно народився, Алане, – міг зробити собі кар’єру в «Шоу Еда Саллівана».

– Давай-давай, – сказав на це Алан. – Іди вже звідси.

Сміючись, Норріс зачинив двері.

Алан зачекав, поки Норріс – худорлявий і дещо зарозумілий – пройде коридором, а тоді вимкнув лампу й дістав із задньої кишені потертий блокнот. Пробігся великим пальцем по сторінках, знайшов чисту й написав: «Необхідні речі». Нижче нашкрябав: «Ліленд Ґонт, Клівленд, Огайо». Правильно? Ні. Закреслив «Клівленд» і написав натомість: «Акрон». «Може, я дійсно божеволію», – подумав він. У третьому рядку написав: «Перевірити».