Необхідні речі
- Автор: Кинг Стивен Эдвин
- Год: 2021
- Язык: украинский
- Год: Клуб семейного досуга
- ISBN: 9786171290396
- Переводчик: Владимир Куч
- Жанр: Ужасы
Электронная книга - «Необхідні речі». Краткое содержание книги:
Обережно! Ненормативна лексика!
У форматі PDF A4 збережений видавничий макет книги. (В формате PDF A4 сохранен издательский макет книги.)
Тепер він сидів за кермом колись сімейного автомобіля, пожинаючи те, що посіяв власною свободою волі. Голова глухо боліла. Він відчував помітну нудоту. Але найгірше діяла депресія – вона повернулася, ще й із наддатком.
«Привіт! – радісно вереснула вона з фортеці в його голові. – Ось і я, Алане! Приємно побачитися! Вгадай що? Ось він, кінець довгого важкого дня, а Енні з Тоддом досі мертві! Пам’ятаєш суботу, коли Тодд розлив молочний коктейль на переднє сидіння? Ондечки, де зараз лежить твій портфель, правда? А ти на нього накричав? Вау! Ти цього не забув, правда? Забув? Ну, це нічого, Алане, бо я прийшла, щоб нагадати тобі! І нагадувати тобі! І нагадувати!»
Він підняв портфель і втупився в сидіння. Так, пляма нікуди не щезла, і так, він тоді накричав на Тодда. «Тодде, чому ти вічно такий безалаберний?» Щось таке, нічого серйозного, але не ті слова, які б сказав, якби знав, що твоїй дитині жити залишилося менше ніж місяць.
Йому сяйнуло, що насправді проблема не у випитому пиві. Це все через машину, яку він так до кінця й не почистив. Алан цілий день проїздив із примарами дружини й сина.
Він нахилився вперед й відкрив бардачок, щоб дістати блокнот штрафних квитанцій (носитися з ним, навіть коли їдеш у Портленд, щоб цілий день свідчити в суді, звичка непереборна), і потягнувся далі всередину. Пальці наштовхнулися на циліндричний предмет, і той із глухим ударом упав на підлогу універсала. Алан поклав блокнот на портфель, схилився й дістав те, що випало з бардачка. Він підніс той предмет до світла дугової натрієвої лампи й довго роздивлявся, відчуваючи, як у душу проникає старий огидний біль утрати й журби. Артрит Поллі уражає руки. Його, здавалося, б’є в саме серце, і хто тут розсудить, кому з них гірше?
Банка, звісно, належала Тоддові – Тоддові, який, без сумніву, жив би в Обернській крамниці приколів, якби йому дозволили. Хлопця зачаровували копійчані чудасії, які там продавалися: шокери для рукостискання, порошок для чхання, склянки-проливайки, мило, що зафарбовувало долоні в колір вулканічного попелу, пластикове собаче гімно.
«Ця річ досі тут. Півтора року, відколи вони померли, а це досі тут. Як, заради всього святого, я це пропустив? Господи».
Алан покрутив круглу банку в руках, пригадуючи, як хлопець благав, щоб йому дозволили купити за кишенькові гроші саме цю річ, як Алан відмовляв, цитуючи прислів’я свого батька: у дурня гроші недовго в кишені лежать. І як Енні тоді м’яко його перемогла.
«Ти себе послухай, містере Чародію-Аматоре, говориш як пуританин якийсь. Просто в шоці з тебе! Як думаєш, звідки в нього взагалі таке шаленство через ті жарти й приколи? У моїй сім’ї фотографію Гудіні в рамці на стіні точно не тримали. Чи скажеш, що сам ніколи не купував одну-дві склянки-непроливайки в гарячі й шалені дні молодості? Що ти б не вмер за старий розіграш “змія в банці з-під горіхів”, якби побачив такий десь на вітрині?»
Він, гмикаючи й відкашлюючись, дедалі більше нагадував зарозумілого снобського пустомелю. Зрештою йому довелося прикрити рота долонею, щоб приховати присоромлену усмішку. Енні це, проте, помітила. Енні завжди помічала. Такий у неї був дар… який не раз ставав йому порятунком. Її почуття гумору – і почуття міри – завжди було краще, ніж у нього. Гостріше.
«Нехай купить собі, Алане, дитинство раз у житті. Та й це весело».
Тож він купив. А…
«…а через три тижні розлив молочний коктейль на сидіння, а ще через чотири помер! Вони обоє померли! Вау! Ти уяви собі! Час дійсно летить, правда, Алане! Але ти не переймайся! Бо я тобі все нагадуватиму! Так, сер! Я все тобі нагадуватиму, бо така в мене робота, для цього я створена!»
На етикетці банки писалося «СУМІШ ГОРІХІВ “ЖУЙ-СМАКУЙ”». Алан зняв кришку, і звідти вискочило п’ять футів скрученої зеленої змії, вдарилося об вітрове скло й відскочило йому на коліна. Алан дивився на змію, почув у голові сміх свого мертвого сина й заплакав. Ридання було позбавлене драматизму, тихе й виснажене. Здавалося, сльози мають багато спільного з мертвими близькими: вони не можуть просто минути. Вони надто повсюдні, і тільки-но починаєш розслаблятися й думати, що все позаду, все чисто, сміття винесено, аж тут знаходиться ще щось. А потім знову. І знову.
Чому він дозволив Тоддові купити ту дурню? Чому вона досі в бардачку? І чому він узагалі поїхав цим універсалом?
Він дістав із задньої кишені хустинку й витер з обличчя сльози. Тоді повільно запхав змію – з дешевого крепованого паперу з металевою пружиною всередині – назад у ту фальшиву банку з-під горіхів. Закрутив кришку й замислено попідкидав її в руці.