Вінні-Пух та його друзі
- Автор: Милн Алан Александр
- Год: 2003
- Язык: украинский
- Год: © Видавництво Івана Малковича \'\'А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА\'\'
- ISBN: 966-7047-35-0
- Переводчик: Солонько Леонід
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Вінні-Пух та його друзі». Краткое содержание книги:
– Я подумаю: що в мене буде на сніданок? – сказав Пух.– А ти про що?
– А я подумаю,– сказав Паць,– а що цікавого буде сьогодні?
Пух глибокодумно кивнув головою:
– Це ж те саме... – сказав він.
– І що ж було цікавого? – спитав Крістофер Робін.
– Коли?
– Наступного ранку.
– Не знаю.
– А ти можеш пригадати й розповісти нам із Пухом про це іншого разу?
– Якщо вам цього дуже хочеться, то...
– Пухові дуже хочеться,– сказав Крістофер Робін.
Він глибоко-глибоко зітхнув, узяв ведмедика за задню лапу і попрямував до дверей, тягнучи Пуха за собою.
На порозі він озирнувся й сказав:
– Ти прийдеш подивитися, як я купаюся?
– Охоче,– відповів я.
– А Пухова скринька для олівців була краща за мою?
– Вона була точнісінько така сама,– сказав я.
Крістофер Робін кивнув і вийшов... А за хвилину я почув, як Вінні-Пух підіймається сходами слідом за ним – бум, бум, бум!
ПРИГОДА ОДИНАДЦЯТА,
У якій на Пуховій Галявці ставлять хатку
Одного разу, коли Пухові робити було зовсім нічого, він подумав, що слід було б усетаки щось та зробити. І він надумався піти до Паця подивитися, що робить його друг.
Ішов сніг, і Вінні-Пух чалапав білою-білою лісовою стежкою, міркуючи про те, що, мабуть, оце зараз Паць сидить собі біля грубки та вигріває ніжки; але, на превеликий подив, він побачив, що двері Пацевої хатки розчинені, і що довше Пух зазирав усередину, то більше переконувався, що Паця там немає.
– Він кудись пішов,– сумно сказав Пух.– Ось у чому річ. Через те його й немає вдома! Доведеться самому тут погуляти та все як слід обміркувати. А шкода!
Але передусім, щоб остаточно упевнитись, Пух вирішив усе-таки голосно-голосно постукати... Чекаючи на Пацеву відповідь, він підстрибував, аби зігрітися, і раптом йому в голові зазвучала пісенька, і вона здалася Пухові такою гарною, що напевне сподобається й вам:
– Тоді я ось що зроблю,– сказав Вінні-Пух.– Я зроблю так: просто зараз піду додому та подивлюся, котра година, і, може, вдягну шалика, а тоді навідаюсь до Іа-Іа і заспіваю йому цю пісеньку.
Пух підтюпцем подався додому і по дорозі був такий заклопотаний новою пісенькою (яку ще треба було трішки довершити, перш ніж заспівати Іа), що, коли він зненацька побачив Паця, який зручно вмостився в його найкращому кріслі, то спромігся лише почухати потилицю й поринути в глибоку задуму: до чиєї ж він хатки втрапив?
– Привіт, Пацю,– сказав Пух.– А я гадав, тебе немає вдома.
– Ні, Пуше,– сказав Паць.– Це тебе немає вдома.
– Може, й так,– сказав Пух.– Принаймні я певен, що когось із нас вдома таки немає.
Він зиркнув на годинника, котрий уже багато тижнів підряд показував за п'ять одинадцяту.
– Диви, вже майже одинадцята! – радісно мовив Вінні-Пух.– Ти прийшов дуже вчасно: мені саме час підкріпитися,– і Пух застромив голову в буфет.– А тоді – чуєш. Пацю? – ми підемо гуляти і заспіваємо Іа пісеньку.
– Яку пісеньку, Пуше?
– Ту саму, якої ми хочемо заспівати Іа,– пояснив Пух.
Годинник усе ще показував за п'ять одинадцяту, коли Пух та Паць за добрі півгодини вийшли надвір.
Вітер ущух, і сніг, якому набридло крутитися, щоб упіймати самого себе за хвоста, тихенько спадав униз, і кожна сніжинка сама знаходила собі місце для відпочинку. Часом тим місцем виявлявся Пухів ніс, а часом щось інше, і трохи згодом у Паця навколо шиї виріс білий-білісінький шарф, а за вухами стало так сніжно, як ще ніколи в його житті.
– Пуше,– сказав Паць, трішки соромлячись, бо йому не хотілося, аби Пух подумав, ніби він слабодухий.– А що, як зараз ми підемо додому та повчимо як слід твою пісеньку, а вже тоді заспіваємо її Іа? Скажімо, завтра... або... або там іншим разом, коли принагідне його здибаємо?
– Це дуже слушна думка, Пацю,– сказав Пух.– Ми зараз же, дорогою, й вивчимо цю пісеньку. Але йти додому й вивчати її там не слід, бо це Спеціальна Дорожня Пісенька для Снігової Погоди, і її треба співати дорогою, коли йде сніг.
– Обов'язково? – стривожено запитав Паць.
– Та ти сам побачиш, коли послухаєш, бо вона починається так:
– Тірлім що? – спитав Паць.
– Бом-бом,– сказав Пух.– Я вставив це, щоб вона була дзвінкіша.
– А хіба ти не сказав "оце-то сніг"?
– Сказав, але то було попереду.
– Попереду тірлім-бом-бома?
– Та то ж був інший тірлім-бом-бом,– сказав Пух, відчуваючи, що його зовсім збито з пантелику.– От не перебивай, я проспіваю все до кінця, і тоді ти зрозумієш.