Чудеса в Гарбузянах
- Автор: Нестайко Всеволод Зіновійович
- Год: 1984
- Язык: украинский
- Переводчик: Павел Александрович Лукьянов
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Чудеса в Гарбузянах». Краткое содержание книги:
"Спасибі,— кажу,— вам, товариші, царю Добрило і царице Злагода. Тільки за що ж це мені таке? Чим я заслужив? "
"Заслужив!"— вигукнув цар.
"Заслужив, ще й як!"— повторила цариця.
"Ти ж такий гарний хлопчик".
"Такий добрий, розумний".
"А що,— думаю,— правильно! Я такий!" Хто ж про себе інакше подумає?
Раптом відчуваю, що мені у грудях пече і хукнути хочеться.
Тримавсь я, тримавсь, тоді не втерпів — хукнув. А з рота полум'я як жухне — жжух!..
Ой леле! Що ж це таке? Може, то від цієї цукерки з лікером?
"Ой,— думаю,— як незручно!.. Цар і цариця розгніватися можуть".
І пучками рота затуляю. А вони наче й зраділи навіть.
"Хукай, синку! Хукай, любий!"
"Вогонь з рота — це здоров'я".
"А й справді,— думаю,— чого це я? Вірно! Вогонь з рота — це здоров'я".
І знов хукнув. І знову з рота, наче з паяльної лампи, на півметра полум'я.
"Ах ти ж наш синочок!"
"Ах ти ж наш дорогенький!"— милуються на мене, руками сплескують.
"От тільки на тобі вогнегасник. А то ж усі речі цінні попалиш. Жаль буде.— І цар Добрило припасував мені за плечем вогнегасника.— А тепер ми тебе з твоїми старшими братами й сестричкою познайомимо".
Дивлюсь — спускаються по ескалатору троє: тітка і двоє дядьків. Тітка страшнюча — з довгим, аж до підборіддя, носом, з рота два кривих зуби стирчать. Один дядько з червоним носом, зеленими очима, за плечем вогнегасник. Другий — огрядний, з черевцем і з довгими кістлявими руками. А на руках пазуристі гачкуваті пальці.
Спустилися всі троє і — до царя й цариці. Обніматися.
"Здрастуйте, татусю!"
"Здрастуйте, мамусю!"
Цар і цариця усіх перецілували та й кажуть:
"Познайомтеся, от ваш молодшенький братик. Марусик-
Горюсик".
Першою кинулася до мене тітка.
"Ой братику! Ой Горюсику! Яка я рада!"— і дві подряпини від зубів, цілуючи, на моїй щоці залишила.
Потім отой з вогнегасником:
"Палкий привіт! Ху!"— все волосся мені з лівого боку обсмалив.
А тоді вже череватий з кістлявими руками:
"Тридцять три вісімнадцять! Дуже ти, брате, вчасно нагодився. У мене ж сьогодні весілля. Ага! Женюсь! Поздоров, брате! Дівчину беру — золото! Гарна, розумна, симпатична, все вміє, все може... Користується повагою в колективі... Ну, просто..."
Ой леле! Та це ж Баба Яга, Змій Горинич і Кощій Безсмертний!
Серце в мене так і впало.
"Тайфун Маруся..."— ледь чутно прошепотів я.
"А звідки ти знаєш?" — підозріло глянув на мене Кощій.
"Та я... я ж рятувати її прийшов",— не знаю й сам, як вирвалося в мене.
Кощій Безсмертний скривився, наче оцту скуштував:
"Що-о?!— і до царя й цариці сердито:— Що це ви мені за брата підсунули, який хоче зробити мені таку капость?"
Цар і цариця винувато заусміхалися:
"Та що ти, синку! Що ти! То він пожартував".
"Він же ще не дозрів, не встиг. Десять хвилин, як тільки вогнем хукати став".
"От ми його у золоту вежу посадим, він і достигне".
"Усе буде гаразд".
Кощій брови насупив:
"Дивіться!" ;
І всі троє зникли. Наче їх і не було. Тільки що стояли, і раптом — раз!— наче корова язиком злизала.
А цар і цариця підхопили мене попід руки:
"Ходімо, синку!"
"Ходімо, любий!"
Говорять лагідно, усміхаються ніжно, а руки як обценьки. Вхопили так, що й не вирвешся. Поставили мене на ескалатор, і потарабанив він нас нагору.
Глянув я — ескалатор довгий, кінця не видно. Та, мабуть, якийсь швидкісний. Бо не встиг я й озирнутися, як ми вже були нагорі.
Дивлюсь — кругла кімната. Підлога золота, стіни золоті, стеля золота. Кругленькі вікна, а на них золоті грати. І ніякої обстановки. Сісти навіть ніде.
"Тут тобі буде дуже зручно",— каже цар.
"Прощай",— каже цариця.
Раз!— і зникли обоє.
Підійшов я до вікна. Земля десь далеко внизу, наче з десятого поверху дивлюсь.
Раптом чую голос чийсь, дуже знайомий, а чий - ніяк не збагну:
"Спокійно... спокійно... не хвилюйся. Усе гаразд... усе гаразд... Ти все маєш. У тебе все є... Будь-яке бажання твоє буде негайно виконано. Всі люди мріють про таке. А маєш ти. Бо ти — найдостойніший. Найрозумніший. Найдобріший. Найчесніший. Усе гаразд... Усе гаразд..."
І знову я подумав: "А що? Я таки не дурний. І вчителька Таїсія Миколаївна колись на уроці казала (коли п'ятірку мені ставила). І сам відчуваю. І не злий я. Останню цукерку якось Петі Бараболі віддав. А хіба не чесний? Як урок не вивчу, завжди признаюсь. Не намагаюся обдурити вчительку, як інші".