Велика рiдня
- Автор: Стельмах Михайло Афанасьевич
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Велика рiдня». Краткое содержание книги:
Роман передает ощущение масштабности событий сложного исторического периода - от окончания гражданской войны и до изгнания фашистских захватчиков из советской земли.
Философские размышления и романтическая окриленнисть героя, живописные картины быта и пейзажи, написанные c тонким чувством природы, c любовью к родной земле, раскрывают глубокий идейно-художественный замысел писателя.
В 1949 году вышел первый большой роман М. Стельмаха - «На нашей земле», который автор определил как первую книгу романа-хроники. Произведение о жизни украинского крестьянства после революции. В 1951 году он издает вторую книгу этого романа - «Большие залежи». Объединив в одно произведение обе части, писатель дает название роману «Большая родня» (1951).
За этот роман в 1951 году Михаил Стельмах был удостоен звания лауреата Государственной премии.
– А ти це чого голос пiдняв, начебто правда на твоєму боцi? Совiсть заговорила? – видiлив кожне слово Мiрошниченко. – Мав смiливiсть з куркулями гуляти, май тепер смiливiсть подивитись людям у вiчi. Гляди, щоб потiм пiзно не було… Не те що за всяку пiдлiсть, – навiть за всякий хиткий крок – прийде час – мусиш дати звiт… Знаю, на яку дорогу можуть вивести такi прогулянки, А за тебе я вiдповiдаю. Перед пам'яттю Тимофiя вiдповiдаю. Тому й зайшов. Обломлять хлопця, думаю, мов гороба восени, здеруть шкуру як лико, а потiм, жалюгiдного i непотрiбного, викинуть на людське посмiховище.
– Мене не обломлять. Руки короткi.
– Хто його зна. Такi слова я не раз чував. Не таких обламували. Вiддасть Варчук за тебе Марту. Порiднишся з ним – i не оглянешся, як станеш куркульським пiдголоском.
– Ат, нащо про це говорити, – боляче перекривилось обличчя Дмитра. Одна згадка про Марту тяжким гулом озвалася в серцi i в головi.
Мiрошниченко пильно поглянув на Дмитра й замовк. Потiм присiв бiля столу, де лежали двома купками книжки, уже рiвним голосом сказав:
– Цi книжки, Дмитре, закинь кудись подалi, в печi спали. Не брудни об них рук, – показав на меншу купку.
– Чому? – пiдiйшов до Свирида Яковлевича, аж плечем торкнувся його плеча.
– Ось з цих двох сiреньких, – показав на брошурки, – аж сиплеться нацiоналiстична трухлятина, заяложеним кожухом смердить. А в цих, парубче, людину обпльовують, дрiбненькою її роблять. Словом, не чоловiка показують, а раба, без надiї, без дум i мрiї. Ти чув слова Горького про людину?.. От пiдiйдеш до мене – я тобi пiдберу, що почитати. Губкам подарував хорошу бiблiотеку. – I очi Свирида Яковлевича подобрiшали, риси на обличчi стали м'якшими.
– I де ви, Свириде Яковлевичу, свої книжки дiватимете? Всю хату загатили, – озвалася Докiя.
– Порозумнiшати, Докiє, на старiсть хочу. Замолоду не було як до грамоти пiдiйти, а революцiя навчила. Сiдай, Дмитре. От скажи: що тобi ця книжка дала?
– Дала?
– Еге ж, чим вона тебе обагатила, зробила кращим, чим твою душу порадувала? Отож i є, що нiчим. А тимчасом примiть, як у нiй описується попiвськi маєтки, куркульськi хутори усадках, бiленькi хати, затiненi вишняками. Словом, рай. А для чого це? Щоб тобi здавалось: як гарно життя текло, якими добрими були всякi батюшки та матушки, пани та куркулi i як треба покiрно за сочевичну юшку гнути на них бiдняковi спину. Отак непомiтними i хитрими стежечками введуть тебе в той свiт, якого нiколи не було, у свiт, видуманий буржуазними нацiоналiстами, якi пiзнiше з Петлюрою вiддiляли нам м'ясо од костi. Найвище щастя у цiй книжечцi – мати свiй хутiр, свою пасiку, своїх наймитiв. Найвища ступiнь розумової дiяльностi – послухати проповiдь попа i потiм ахкати бiля затурканої жiнки i голодних, неписьменних дiтей: який у нас розумний батюшка… Що ж, ти такою людиною хочеш бути?
– Нi, Свириде Яковлевичу, волом я нiколи не стану.
– Це ти сказав до пуття. Людина, що побачила революцiю, волом не стане. А ти знаєш, що таке людина? – i на повних устах Мiрошниченка дрогнула по-юнацьки хороша усмiшка. – Це великий талант, народжений тiльки раз, неповторний талант. Той – агроном, той – iнженер, той – мореплавець, той – полководець, той – полiтик, той – вiльний хлiбороб вiльної землi, яка аж важкою стає вiд зерна добiрного, плоду червоного.
– Воно, Свириде Яковлевичу, послухай вас, то, вийде, що кожна людина – талант, – вперше за весь вечiр усмiхнувся Дмитро.
– А ти думав як? Про що ж я толкую тодi? Звiсно, кожна людина – талант. I то такий, що нiколи не повториться.
– Тодi виходить, що у нас сто сiмдесят мiльйонiв талантiв, – уже зовсiм з недовiрою поглянув на Мiрошниченка, хоч слова, сказанi про землю, солодким щемом вiддались у грудях, вiдтиснули сердечний бiль.
– Сто сiмдесят! I нi на одного чоловiка не менше. Ти бачив сад у веснянiй напрузi? Тисячi пуп'янкiв укривають дерево, i кожний з них розцвiтає в полiття. А що ж ти думаєш – людина гiрша дерева? Вона не може розцвiсти найкращим квiтом? Ми – країна талантiв. Тiльки нас скручувало, розламувало надвоє, висушувало i вганяло в могилу прокляте минуле. Коли шкорина хлiба була варта бiльше, нiж життя, тодi мало пробивалася наша найдорожча сила. На горючому пiску росли, панськими ногами витоптувались. А тепер на нашiй землi життя наступає. Настала та пора, коли кожна людина може засiяти, як веселка, всiєю красою своєю. Тiльки не лiнуйся, тiльки працюй душею для народу, а не думай про своє малесеньке, як горобиний нiс, мiзерне щастячко… Нелегко нам, дуже нелегко. Скiльки труднощiв чекає. Але це такi труднощi, що не розломлюють, а пiдносять угору людину. Без революцiї, без партiї згнив би ти по наймах. А тепер захочеш – знайдеш свою дорогу. Правда, коли не кататимешся на куркульських бричках. Так-то, парубоче. Ну, пiшов я. Прощавайте. – Тепер обличчя Мiрошниченка свiтилося строгою, гордовитою впевненiстю. Прояснився трохи i Дмитро.