Велика рiдня

– Хiба ж то люди? То звiрi, куркулi, – зривається в стогiн голос матерi.

– А ви ж думали… Скажете, що впав з засторонку, знепритомнiв, приморозивсь. Щоб нiхто… – хрипить.

– Знаю, знаю сину, – схиляється над ним, як над дитиною, вкладає спати. Бiлу подушку бруднить сукровиця, кричить усе тiло, пече вогонь; парубок не може навiть поворухнутися, i знову пахуча горiлка гарячить губи i рот…

Кiлька днiв плювався кров'ю i без помочi матерi не мiг повернутися. Вдень бiль трохи зменшувався, а вночi, щоб не кричати, затискав зубами рiжок подушки, з пожаднiстю пив первак.

– Може, в райо'н по лiкаря поїхати?

– Нiякого лiкаря. Тодi сам себе доконаю… Видужаю, на живому засохне! – хрипiв простудженими грудьми.

Мати сама обстригла голову, щоб хутчiй загоїлась; синяки почали блiдшати. Найбiльш непокоїли ноги – не мiг стати.

«Невже калiкою буду? Так i не вiддячу Барчукам!» – Рипiв од злостi i безсилля зубами. Найтяжчим, найстрашнiшим було навiть не калiцтво.

«Прибити старого i молодого, щоб дзвони завили над ними!»

I аж бiль зменшувався, коли бачив ворогiв бiля своїх нiг…

Злоба густою смолою кипiла в скривавленому тiлi; затуманювала тверезi проблиски розуму.

Часто в думках стрiчав Марту. Приходила, припадала до нього, i дiвочi губи пахли свiжим снiгом i весiннiм приморозком, що вже дихає повiвом землi.

Брала його велику руку в свою, гладила вiд зап'ястя до пальцiв i несподiвано, як i приходила, зникала, наче ранiшнiй туман по долинi. Або вiн iшов до неї на хутiр, i вона виходила назустрiч, як сама весна. Стара дубiвка схилялась над нею, притримуючи вiнок пишного рожевого цвiту. У веснянiй напрузi стояли щепи, i молода господиня, радiючи, бiлила їх вапном, потрiскану кору шпарувала садiвничим глеєм, i сама була як щепа – свiжа, пругка, виглядаючи його з-за дерев…

«Що тепер робить вона?»

Скрипнуть дверi, i тихо пiдiйде мати до лiжка. Коли й спить вона?

А зима бiснувалась, мурувала вiкна холодними квiтами; синицями цiнькав мерзлий снiг, припадаючи до шибок, i хата глухо дзвенiла кожною деревиною. Непоправним злочинством здавалось лежання, коли стiльки роботи ждало його. Чув, як ревла корова, йдучи з водопою. У повiтцi жалiбно, по-старечому, скаржились вiвцi, i так хотiлося переступити через порiг у витку метелицю, вдихнути пахощi прiснуватого, блакитного снiгу i до самої зорi тесати, стругати дзвiнке дерево, або, залишаючи за собою глибокi слiди, побрести iз жаками до Бугу. Це навперемiнку з Варивоном рубали б зеленкуватий лiд, грiли б на багаттi задубiлi, червонi руки. А ввечерi – в сельбуд до молодi або до Марти.

У другiй хатi, де стояв столярський станок, вчився майструвати сiмнадцятилiтнiй невисокий сирота Григорiй Шевчик – далекий родич. Вiн же порався також бiля Карого: треба було вивезти лiс та заробленi у лiсництвi клiтки хворосту. Григорiй часом просовував голову до нього.

– До вас можна? – звертався тiльки на «ви», – по батьковi парубка незручно величати, на «ти» також не виходило, бо Дмитро був старший.

– Заходь, Грицю.

– Як здоров'я ваше?.. А до нас учора шефи з суперфосфатного заводу приїхали. Це такий завод, що якусь спецiальну муку з каменю виробляє. Присмачиш нею землю – i все на полi, як з води, росте. Вам би цього суперфосфату дiстати… Аж за селом гостей з музикою зустрiчали. Далi в сельбудi були урочистi збори. Шефи говорили про намiри мiжнародних гадiв, про отих консерваторiв англiйських, що вогнем, як змiї, дихають на нас i вiйну в кожному снi бачать. Потiм розповiдали шефи про нове життя у нас, про змичку мiста з селом. Дуже всiм до душi припала доповiдь товариша Недремного, майстра хiмiчного цеху. Розповiдає так, наче в душу вбиває слова. Бойовий, видать, чоловiк, бо на щоцi рубець. Потiм толково Мiрошниченко виступав. Вiн ще за селом, як брат з братом, зустрiвся з Недремним. Виходить, вони разом проти всякої контрреволюцiї боролися. Пiсля Мiрошниченка говорив Iван Бондар, а потiм на сцену почав пропихатися Полiкарп Сергiєнко. Його дядьки за поли свити одсмикують i аж перехитуються од реготу: «Диви, диви, Полiкарп гораторствувати захотiв!» «Куди кiнь з копитом, туди й рак з клешнею!» «Полiкарпе, не смiши людей!» А той хоч би що – без нiяких на сцену лiзе, – i Григорiй розсмiявся. Усмiхнувся й Дмитро, уявляючи не в мiру балакучого, завзятого хвалька Сергiєнка.