Велика рiдня
- Автор: Стельмах Михайло Афанасьевич
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Велика рiдня». Краткое содержание книги:
Роман передает ощущение масштабности событий сложного исторического периода - от окончания гражданской войны и до изгнания фашистских захватчиков из советской земли.
Философские размышления и романтическая окриленнисть героя, живописные картины быта и пейзажи, написанные c тонким чувством природы, c любовью к родной земле, раскрывают глубокий идейно-художественный замысел писателя.
В 1949 году вышел первый большой роман М. Стельмаха - «На нашей земле», который автор определил как первую книгу романа-хроники. Произведение о жизни украинского крестьянства после революции. В 1951 году он издает вторую книгу этого романа - «Большие залежи». Объединив в одно произведение обе части, писатель дает название роману «Большая родня» (1951).
За этот роман в 1951 году Михаил Стельмах был удостоен звания лауреата Государственной премии.
– Цить, старий. Не мели лишнього. Начальство з округи сидить!
– Начальство?.. Для кого начальство, а для нас Петро Крановий. Своя людина!..
– Сiльрада наша… Мiрошниченко, значить, страшнiший за це начальство, – заспокоїв жiнку Данька пiдпилий Сiчкар.
– Цей Мiрошниченко домiрошникується, – похмуро пообiцяв Данько.
– А мене не зобидили? Душа перетлiла. Найкращу земельку як язиком корова злизала. – Рудi вуса високого Данила Заятчука вскочили в чиюсь чорну бороду, здавалось – пiдпалили її, голосно чмокнулись уста.
– Не треба тривожитись. Гуляти ж прийшли, – спинив їх Сафрон. Вiн пив i не впивався. Великi очi насторожено i зверхньо оглядали гостей.
– Таку скриню своїй дочцi приготувала, що парою коней з мiсця не зрушиш. Одних кожухiв… I червоний романiвський, i бiлий, i чорний, i критий…
– I я по саму ляду забила. Хай не ремствує на батькiв.
– Купував мiй старий коня, i купив, приїхав додому – аж це кобила.
– Га-га-га!
– Цить, стара, не страми серед людей. То кiнь новомодний.
– За твоє здоров'я, Дмитре, – зупинився Сафрон бiля їхнього столу. – Чував, чував, що у батька весь пiшов. Господарюй, корiнням в землю вростай – це сила наша, – i чокнувся чаркою.
Марта ледве не вискочила з-за столу i, приховуючи радiсть, подала голос:
– А зi мною?
– Можна й з тобою, мазухо, – звузились очi Сафрона. – Щоб щасливою була.
– У ваших руках моє щастя, – встала i вдавано зiтхнула.
– У господнiх, – пiдвiв угору чорний вказiвний палець. – Я не ворог тобi – I знову голос став розважливим i строгим, немовби ставлячи перегородку. Але Марта вже не помiтила цього.
«Чуєш, любий мiй?» – говорив погляд дiвчини.
– Чого ж ти запишалась, як порося на орчику? – пiдштовхнув її трьома пальцями Карпо.
– Подивись, як Ларiон Денисенко «вiсiмки» пише. Широкоплечий, увесь зарослий скуйовдженим колесом волосся, обважнiлий чолов'яга пильно цiлиться очима в дверi, але, зробивши два кроки вперед, невiдомою силою вiдштовхнувся до лави.
– Ух, ти, холеро, – насторожено дивувався Ларiон i знов пильно цiлився на клямку.
У сiнях Марта обвила руками Дмитра:
– Чув, чув, що сказано?
– Та чув же. Побачать iще, – одхилив дiвчину вiд себе. Над ганком висiли важкi кетяги пов'язаної в пучки калини. Неяркий надвечiрнiй промiнь сонця з вiдчиненої хвiрiки освiтив Марту, Дмитра i погас – хтось з вулицi зачинив хвiртку.
– Виберу пору, коли старий роздобриться, i скажу йому про нашу любов. Чув, що про тебе говорив…
– Хто його знає. Старого твого не розкусиш спроста. Його слово слухай i дослухайся. Почуєш одне, а в ньому ще друге є, як горiх у шкаралупi, – сперся рукою на волоський горiх.
I раптом здригнулася дiвчина, обернулась до ворiт: з вулицi розгонисте задзеленчав балагульський дзвоник.
– Невже до нас? Невже до нас? – скривилась од болю.
Розчинилась брама.
Закосиченi кольоровими биндами, пiдлетiли пiд ганок задимленi шпаки, i Митрофан Созоненко в шапцi-макiтрi пiдвiвся з воза, за ним потягнувся високий, вищий на цiлу голову за батька Лiфер. Вiн зразу ж злiсно заклiпав на Дмитра.
– Марто, батьки дома? – витираючи пiт з рудого обличчя, усiяного великими коноплинами ластовиння, старий Созоненко подав дiвчинi ржаву руку.
– Дома, – обернулась, здригнулось плече i, похиливши голову, дiвчина повела гостей до хати. Гусаком проплив весь у чорному Лiфер, дивлячись згори вниз.
«Ворон ворону око не виклює. От i просись тепер», – засмоктало всерединi Дмитра. Зiйшов з ганку i важко опустився на невелику вогкувату лавку, затiнену вишняком.
Вiд болючих думок щось обривалось у ньому i здавалося – вечiр ставав невидющим i важким, неначе хмара. Самотня зоря метеликом двоїлась в очах. На мить розчинились хатнi дверi, i жмут п'яних голосiв долетiв до Дмитра.
З сiней вийшов Сафрон, попрямував до ворiт i довго, як пляма старого портрета, чорнiв у рамцi розчиненої хвiртки. Навколо нього все бiльше густiла синь, i нарештi темiнь проглинула неясний високий контур. Ще хтось переступив через порiг.
«Неначе окружне начальство… Як його?.. Чого ж Марта не виходить? Десь Лiфер причепився, як реп'ях. Гниляк трухлявий. Ще побачимо, чия вiзьме. Брешеш, щоб я дiвчину в баришницькi руки вiддав…»
– Кого виглядаєте; Сафроне Андрiйовичу?
– Та…одного гостя, – тихо з паузами озвався голос Варчука.