![Магам можна все [Магам можно всё - uk] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/2/9/2/7/7/magam-mozhna-vse-magam-mozhno-vsyo-uk-download.jpg)
Магам можна все [Магам можно всё - uk]
- Автор: Дяченко Марина та Сергій
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4476-1
- Переводчик: Яків Житін
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Магам можна все [Магам можно всё - uk]». Краткое содержание книги:
ПИТАННЯ: Що таке ініціювальний предмет?
ВІДПОВІДЬ: Це головний магічний предмет, що дозволяє призначеному магу здійснювати магічні дії. Ініціювальний предмет вручається призначеному магові на вічне користування в разі успішної атестації.
ПИТАННЯ: Чи потрібен ініціювальний предмет уродженому магу?
ВІДПОВІДЬ: Ні, не потрібен.
ПИТАННЯ: У якому вигляді існують ініціювальні предмети?
ВІДПОВІДЬ: У вигляді мініатюрних чарівних паличок, перснів, медальйонів, браслетів та ін. ювелірних виробів, у гірських умовах інколи — посохів.
ПИТАННЯ: Що відбувається в разі втрати магічного предмета?
ВІДПОВІДЬ: У разі втрати магічного предмета власник має подати заяву до місцевої комісії протягом десяти днів і не пізніше. Комісія розглядає заяву і, залежно від обставин, або призначає штраф і видає потерпілому новий магічний предмет, або позбавляє його магічного звання.
Через два дні я навідався до контори праворуч від ринку — щоб чисте було сумління, ні на що не сподіваючись. Побитий міллю чиновник видав мені довідку, на якій кривим почерком записані були три адреси — ці троє бажали продати мені камінчики.
За першою проживала бідна вдова, що розпродувала різне начиння й прикраси. Я купив у неї перстеник із рубіном — просто з жалю.
За другою адресою мене зустрів парубійко років п’ятнадцяти й запропонував на вибір цілу скриньку з коштовностями. Одразу зметикувавши, в чому річ, я пообіцяв про все доповісти його матері; змінившись на лиці, парубійко благав мене цього не робити. У матері так багато дрібничок, вона не помітить пропажі, натомість він, юнак, що робить перші кроки по життю, має миритися з принизливою бідністю. Мати скнара й не дає на найпотрібніші витрати тощо. Я пішов, залишивши парубчака сам на сам із його проблемами.
Третьою адресою був якийсь заїжджий двір на околиці. Я довго думав, а чи варто тягтись так далеко й по таких брудних вулицях, але врешті-решт звичка доводити діло до кінця примусила мене витратити гроші на карету з кучером і навідати готель «Три віслюки».
І я не пошкодував про витрачений час.
— …Їй-право, не схожі ви на скупника, ласкавий пане. Їй же богу, не схожі…
Старигань був аж ніяк не бідний — йому належала велика частина возів, що заставили все подвір’я, і гори мішків на цих возах, і коні, і мули, і ще купа всякого добра — проте він зупинився в найменшому, найвошивішому номері «Трьох віслюків», одягнений був у засмальцьований каптан і мішкуваті штани з величезними латками на колінах, і я на власні очі бачив, як він дбайливо підібрав шматок мотузки, що валявся на подвір’ї: річ потрібна, придасться…
— Не ваше діло, шановний, на кого я схожий, а на кого не схожий. Камінець продавати будемо — чи ляси точити?
Старигань поводив кущастими бровами; на його засмаглому до чорноти зморшкуватому виду брови були ніби два острівці піни. І плавали по обличчю цілком незалежно від іншої стариганевої міміки.
— Камінчик, звичайно, добре… Хороший камінчик. Ось, чи не зволите поглянути.
Я зволив; із заяложеного мішечка з різним дріб’язком видобуто було камінчик завбільшки з середній жолудь. Я глянув — і відчув, як на мене напливає тепла, в голочках нервів, хвиля.
Бірюза. Спокійно-синя собача морда; тобто з першого погляду здається, що собача, а після пильного розгляду вже не знаєш, як цю тваринку назвати. Добренький такий, старенький, запалий у маразм вовк-людожер.
— Подобається, ласкавий пане? — упіймавши мій погляд, старигань хутко забрав назад у мішечок. — Коли подобається, складімо ціну йому, чи що. Річ дорога, якби не нужда, так і не продавав би…
Він брехав так само звично, як чухався. Без особливого смислу й не тому, що свербить. Механічно.
— Ви, шановний, товар не ховайте, — сухо сказав я. — Так не заведено — мигцем камені оцінювати. Подивлюсь — а там і про ціну поговоримо. Ну?
Камінь вийшов на світло повторно; ще раніше, аніж торкнутись його пальцями, я впіймав хмарку чужої сили, осереддям якої була собача (вовча?) морда.
Це був третій такий камінь. Або четвертий, якщо рахувати й той, що висить на паску пані в чорному; треба гадати, до камінчика додавалася чергова історія.
— Візьму, мабуть, — сказав я задумливо. — Тільки, ласкавий пане, ви вже розкажіть мені, звідки у вас така мила дрібничка. За розповідь доплачу. Годиться?