Афера на віллі
- Автор: Чагровська Лариса
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: ФОП Демська-Кульчицька О.М.
- ISBN: 978-966-2176-03-2
- Жанр: Остросюжетные любовные романы
Электронная книга - «Афера на віллі». Краткое содержание книги:
Ця книга є художнім твором.
Усі дійові особи та події у творі вигадані.
Будь-який збіг з реальними людьми та подіями — випадковий.
— Стіл… стул…
— Сталактити, — допомогла Яна без задньої думки. — А ті, що ростуть знизу, називаються сталагмітами. Це краплі води з вапном падають зі стелі, а потім застигають.
— А ти ніколи нічого не забуваєш і не плутаєш? — прошипіла Аня, — вічно треба показати, яка ти розумна.
— Авжеж. Шкода, що мозок — не цицьки, силіконом не виправляється, — відрубав Геник, відвернувшись від подруги. Анна розгубилася. Озирнулася довкола, наче вишукувала союзників, але не знайшла, і прохально мовила до Євгена:
— Але ж вона хизується тим, що знає.
— Яна? Хизується? — Геник зітхнув. — Я, мабуть, здурів, коли покликав тебе до себе, Аню. І ти дійсно хочеш бути психологом? Прагнеш розумітися на людях? З такою інтуїцією довго не живуть!
Анна промовчала. Ігор між тим виклав з наплічника велике простирадло та пакет із якимись припасами.
— Пропоную зробити привал перед тим, як ми будемо спускатися далі — а ми ж будемо, чи не так?
Усі радісно загули, підтверджуючи, що так.
— Маємо набратися сил і перевести дух.
— Скажіть, а чи правда, що стіни нижніх печер щось таке випромінюють, що має лікувальний та омолоджувальний ефект? — із зацікавленням спитала Ліда.
— Щира правда, — кивнув Ігор. — Бажаєте випробувати?
— Ще б пак!
— Але навіщо, Лідо? — галантно поцікавився Джемал. — Невже хочете стати немовлям?
Від компліменту Ліда зашарілася. Віта ж скривилася, мов кислицю надкусила — будучи з невмирущої породи собак на сіні, вона не зносила, якщо їй не належала абсолютна увага.
— До речі про спуск, — згадав Ігор. — Кого я просив нести мотузки?
— Мене, — буркнув Антон, опускаючи очі.
— Ну й де вони, насмілюся спитати?
— Там, біля входу. Я їх залишив, ну… щоб…
— Руки були вільні, — підказав Джемал. — Хотів ущипнути Ліду.
— Я не… А як ти знаєш?
— Бо переплутав і вщипнув мене.
Усі засміялися — окрім Ліди та Яни. Та й Джемал, хоч і посміхався до Антона, аж ніяк не виглядав розсмішеним.
— Радій, що помилився, — стиха додав він так, щоби його почув лише Тоша.
— Що ж, не всі помилки варто виправляти, але цю — доведеться, — оголосив Ігор. — Я принесу мотузки, бо далі без них не обійтися. Джемале, пильнуйте за ліхтарем, — він поставив на ґрунт невелику, але дуже потужну переносну лампу. — А ви, Яночко, за Демом. Я миттю. Ви навіть скучити за мною не встигнете.
«Встигну», — раптом подумалося Яні. Вона страшенно знітилася і кивнула, не будучи певною, кому саме адресує цю репліку — собі чи усій компанії.
Ігор повернувся швидше, ніж планував. Мотузки, щоправда, лежали аж ніяк не біля входу, а метрів за сто від нього, але чекати від Антона якихось чітких координат не випадало.
Ігор схопив мотузки в оберемок… і замислився.
Навколишнє поле густо поросло якимись жовтенькими та синіми квіточками, і він подумав, а чи не зібрати букет для Яни. Вона зрадіє, і йому буде приємно. Хоча вона тут із Дмитром, і той усіляко це підкреслює, вдає з себе заледве не нареченого Яни. У Ігоря склалося виразне враження, що дівчина довірилася пройдисвітові, і не тому, що дурна, а лишень за браком досвіду.
Ігор стримувався з останніх сил, щоб не влазити у їхні розмови, не зачіпати Дмитра і не дивитися на Яну. Здебільшого це йому вдавалося, та коли він помітив, як Діма по-хазяйськи згріб Янину руку в свої клешні і масно всміхнувся, нестерпно захотілося зіпсувати модельному хлопчикові голлівудський вишкір.
Дмитро фальшивий, наскрізь фальшивий, ця підробка не заслуговує на Яну… на його дівчинку. Відразу, з першої миті, відтоді, коли Ігор побачив її всю у сльозах, поруч зі збентеженими Демом та Цезарем, він думав про неї так, і тільки так. Моя дівчинка, моя красуня, моя маленька… І був би він певен, що Дмитро — гідний, порядний чоловік, який подбає про Яну і ніколи її не образить — бачить небо, відступився б. Зрештою, він значно старший за неї. Але віддати Яну манірному Дімочці — усе одно що кинути кошеня під танк. Він цього не зробить. Просто не зможе. Це занадто навіть для нього.
Ігор зібрав-таки букет, невеличкий, досить скромний і дуже милий. Квітуче втілення Яни.
Закинувши мотузки на плече, він, обережно тримаючи квіти, рухався вузьким лазом до першої печери, де на нього мало чекати товариство, і майже досяг мети, коли почув чоловічі голоси. Один з них щось бурмотів про Яну. І про якесь парі.
Ігор завмер і прислухався.
— Я тобі не вірю, — це Антон. Сипить, хрипить, але, як завжди курить — ароматний дим залоскотав Ігореві ніздрі так, що він ледь не чхнув. — Де докази?