Афера на віллі

— Провела виховну роботу з Яною. Мізки їй припудрила. Типу, ти йому віддайся, а він за це на тобі ожениться!

— А ти що? — Ігор цього не бачив, та міг дати руку на відсіч, що очі мокриці на ім’я Антон аж палають від нездорового збудження. — І та курка повелася?!

— Як два пальці об асфальт! Уявляєш? Хвора на всю голову…

— Ти дивись, обережно, — роздумливо мовив Антон. — Ще вчепиться в тебе, як воша, керосином не виведеш… Брату поскаржиться. Та й вчити доведеться всього, вона ж у ліжку, зуб даю, ні хрена не вміє…

— Та дурне діло не хитре. Навчиться у процесі. Не до гарему готую, зійде. Що ж до Горенка… не вірю я, що вона йому жалітися побіжить. Застидається, згадаєш мої слова. Бідна, але горда. А, крім того, я теж не пальцем роблений. Усе красиво проверну. Трахнемося, сльозу пущу, мовляв, дякую за високу честь бути у тебе першим, і таке інше… Потім поїду до Рима, дзвонитиму їй… раз у три дні, щоб не сильно хвилювалася. А там зникну. Я тут маю досвід, не переживай.

— А цей, ну як його… той гібрид свинопаса й альпініста, що за шнурівками поперся, тобі справи не перепсує?

— Хто, Ігор? — Діма так здивувався, ніби почув, що його суперником став телеграфний стовп. — Ти як ляпнеш щось, хоч стій, хоч падай.

— А чого? — пробурмотів ображений Антон. — Він до Яни небайдужий, це ж видно… Ще відіб’є в останній момент… Що тоді будеш робити?

— Нічого. Бо такого не буде ніколи. Н-і-к-о-л-и!

Голоси стали віддалятися, затихати. Ігор ще якийсь час стояв за брилою, зусиллям волі вгамовуючи несамовите серцебиття. Він навіть не помітив, що квіти випали у нього з рук і тепер зів’ялими сонечками лежать на глевкому дні печери. Він не зауважив і того, що мотузки сповзли з плеча і зависли на ліктьовому згині, боляче перетиснувши судини… Лиш пригадавши все, що він колись чув про контроль над емоціями, Ігореві вдалося сяк-так вгамувати свою розбурхану свідомість.

— Кажеш, я тебе не зупиню? — сам до себе вголос промовив чоловік. — Ну-ну. Казав сліпий, побачимо.

Ігореві знадобилося багато витримки, щоб вислухати змову двох вилупків і нічим не виказати себе, та ще більше — аби згодом, дивлячись на Діму, Віту та Антона, вдавати, ніби нічого не трапилося.

Ігор вирішив думати тільки про спуск до нижніх печер. І він досить швидко опанував свої емоції так, що ніхто, крім Дема, не помітив у ньому жодних змін.

Демон же, що лишився у верхній печері, так легко не піддався на оманливий спокій свого хазяїна: спершу пес глухо гарчав, обертаючись до Дмитра, далі заходився попискувати і розгрібати лапами глиняний ґрунт.

— Що це з Демом? — стурбовано запитала Яна, спостерігаючи за поведінкою собаки.

— Могилу комусь риє, — реготнув Діма. — Гробар…

— Біда, коли язик поперед розуму біжить, — не втримався Ігор. — Такий господарю і без заступу яму вириє…

— Ось не треба мене лякати, — відмахнувся Дмитро. — Давайте ліпше вибиратися з цих катакомб. Влаштуємо пікнік там, під сонцем, відпочинемо культурно, вип’ємо… Що його баньки лупити на різні скелі та бурульки!