Бо війна — війною… Через перевал
- Автор: Іваничук Роман
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4125-8
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Бо війна — війною… Через перевал». Краткое содержание книги:
Дев'ятнадцять років — стільки, скільки сповнюється оце мені. А що я встиг зробити? Полуян написав десятки статей про відродження України — для прикладу білорусам, відстояв права білоруської школи, прославив чувашів і якутів, які збудилися до національного життя, а я свій вісімнадцятий рік просидів у сіні на Сакатурі, немов ведмідь у барлозі, й не приклав рук до жодного корисного діла. Ганьба мені… Але чому — ганьба, — втішав себе, — не кожен може, не у всіх однакові здібності… Так, проте сміливим усяк може стати, хто має мужність виховати в собі цю рису.
Я просив поручика розповісти про себе: мені треба було прослідкувати кожен крок у його житті — для прикладу і науки.
А життя у нього починалося подібно до мого. Син лісника. Закінчив учительську семінарію у білоруському містечку Несвіжі, мріяв стати народним учителем. У юному віці почав писати вірші. Як я… Та хто надрукував би мою мазанину? Правда, він перший свій вірш опублікував у першій білоруській газеті у Вільні під псевдонімом Якуб Колас, коли йому сповнилось двадцять чотири роки, у двадцять вісім видав першу книжку поезій «Песні жальбы». То, може, і я ще встигну?.. За організацію нелегального з'їзду білоруських учителів був посаджений у мінську тюрму. Зважився б я на такий риск?
Я ловив кожне слово білоруського поета, вбирав у свою пам'ять, я повірив, що історія його життя може стати колись мені у пригоді: як білоруси поведуться у нинішній хуртечі, якою дорогою підуть?
— Ми з вами, — говорив поручик Міцкевич, — якщо не рідні, то двоюрідні брати. Ось білорус Красковський дав вам школи. А мене в Несвізькій семінарії учив російської словесності українець Федір Кудринський, автор багатьох праць з історії Давньої Русі, козацтва. То ж він порадив мені писати по–білоруськії. Зрусифікований український вчений виховав білоруського поета. Парадокс, проте — закономірний… Спільна наша доля, то спільною мусить бути й боротьба.
— Що ж ми повинні робити, пане поручику? Я молодий, нічого сам вирішити не вмію…
— Ситуація сама підкаже, що діяти. Тільки треба тобі пильно дивитися на світ і прислухатися до свого сумління.
— А що ви вже встигли дослухатися?
— Що встиг дослухатися, відчути?.. Я оце супроводжував на румунський фронт ешелон дезертирів. Марний то клопіт узяло на себе командування — їх стає щораз більше. І я зрозумів… Ти не відчуваєш, Іване, як тріскають прогнилі шви імперій? Як відбувається зміна поколінь борців за прогрес, та й за реакцію теж? Задумайся тільки: маємо осінь 1916–го. Помер у цьому році вчитель українського народу Іван Франко. Не стало ідеолога польських шовіністів Генріка Сенкевича. Покінчив життя самогубством перший американський соціаліст Джек Лондон. Хтось із нашого покоління мусить стати на їх місце, і будуть ті нові проводирі сильніші як у доброму, так і в лихому: розпочнеться боротьба на життя і смерть. Старі отупілі імператори вимирають: нема вже Франца–Йосифа, а скоро й Миколи II не стане, його вб'ють… Прийдуть нові вожді — революційні й контрреволюційні…
— А що тоді?
— Кожен, хто прагне волі своєму народові, стане на бік революції.
— І галичани?
— І галичани. Хіба ти не бачиш, як кришаться глиняні ноги Австро–Угорської імперії? Вона вже не витримує власної критичної маси…
— У нас є свій український легіон.
— Вам можна б позаздрити… Та не матиме він сили встояти перед легіонами польськими.
Блимає каганець на столі. За столом — поручик Міцкевич, учителька Шубертівна і я. А біля печі куняє старий Шепетюк. Може, не варто вести при ньому подібні розмови? Та не виженеш із кімнати, а нашій бесіді немає стриму… Чей не донесе на своїх? А втім, він дрімає.
— Ви так категорично провіщаєте наш програш… Чому? — запитала Шубертівна.
— Та хоч би тому, — відказав поручик, — що ваш легіон став під опіку ворожої вам Австрії, і вона, немов упир, вип'є з нього кров ще до того, як ви станете на прю з новітнім завойовником.
— Але ж польський легіон теж у складі австро–угорської армії, — вставив я.
— Так. Але ти забув, що польські легіонери в боях убивають не поляків, а чужинців, і цим зміцнюються, а ваші усусуси змушені виціджувати кров із своїх єдинокровних братів і через те слабнуть. Хіба вам не відомо, що царське командування на ті ділянки фронту, де воюють усусуси, посилає частини, сформовані із східних українців? Щоб ослаб український потенціал. Так воно робиться… А може, ви вірите, що зможете самі встояти супроти звідусільного ворожого вам світу і створити свою маленьку галицьку державу? Абсурд…