Іван Сірко, славетний кошовий
- Автор: Морозенко Марія
- Серия: Іван Сірко #2
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-966-2909-87-6
- Жанр: Прочая детская
Электронная книга - «Іван Сірко, славетний кошовий». Краткое содержание книги:
Ця книжка є продовженням історії змужніння та духовного зростання Великого Характерника Івана Сірка, якому судилося долею дорости чину славетного козацького отамана та здобути на віки вічні усенародну шану і любов.
— Тут нічим уже не зарадиш, сину, — перехопивши Сірковий погляд, стиха зронив Половець.
— Оружиє надо убрать, — похитуючись од пережитого жаху, процідив дяк.
— Хресного поховаємо в кургані так, як є, — Сірко гострим поглядом пронизав дяка. Той мовчки відступив за спини тих, хто стояв ближче.
— Іванку, — легко торкнулася його руки Софія, і гнів ураз заступило зворушення.
Він відчув, як тремтить її долоня на його плечі, бачив іще не розплесканий страх у сяйві зелених очей.
— Страшно тобі? — ніжно запитав, провівши злегка пальцями по спаленілому чолі дружини. Так Сірко вперше виявив перед усіма свою любов до неї.
Жінка хитнула головою:
— Я нізащо б не далася їм до рук, — стиха промовила. Та він і сам знав, що не далася би. Йому лячно було навіть уявити, що би сталося, коли б він не змусив бусурман утікати геть од неї, завмерлої з серпом біля горла. — Але я знала, що ти порятуєш, — звірялася йому. — Я знала… Ми з мамою вістового надсилали… — і кинула обачний погляд на Марію.
Марія, втім, не слухала цієї розмови. Виплакавшись на широких грудях чоловіка, подалася допомагати козакам та вцілілим мереф’янам поратися біля поранених. Перев’язавши рану отцю Григору, схилилася над Гострозором:
— Це ж зовсім ще дитина, люди! — сплеснула руками, побачивши глибоку рану на чолі малого.
— Це славний воїн, мамо, — сумно промовив Іван, схилившись над вихованцем. — Отямся, Тарасе! Я прошу тебе, отямся, — закликав малого до життя.
— Нєжилєц он болєє, — байдужим голосом виніс свій вердикт дяк.
— Йди геть! — кинувся на нього з шаблею Сірко. — Не край серця!
— Да ти что! Развє я басурманін какой?! — ображено відступив дяк.
— Йди геть, щоб очі мої тебе не бачили!
Дяк, підхопивши посірілу від пилу стару сутану, притьмом подався од гурту.
А Сірко, ставши навколішки перед Гострозором, щось тихо прошепотів. Ніхто не чув, що промовляли його вуста. Ніхто не знав, якими словами він намагався зцілити малого воїна. І тільки Софія розуміла, — слова ці перевірені віками, і саме ними характерник Іван Сірко намагався пробудити життя у враженому тілі хлопця. І раптом малий ворухнувся! І водночас почувся кволий стогін. Сірко схопився на ноги. Покликавши до себе двох козаків, велів їм:
— Занесіть обережно Гострозора до хати моїх батьків. А ти, Софіє, — перевів погляд на дружину, — візьми ось це олешківське коріння, запар і змочуй ним хлопцеві рану. А я… я зараз повернуся… — і, не промовивши більше ні слова, не сказавши ошелешеним батькам та дружині, куди зібрався, бистрою ходою подався вбік хащі…
ПОВЕРНУТИ ВТРАЧЕНЕ
За словами Роди, чар-зілля, яке могло загоїти важкі рани, росло у столітніх мерефських лісах. Довго блукав Сірко у гущавинах, та не натрапляв на нього. Заглиблений у темні, як чорна хмара, думки, знесилений ношею втрат, характерник Сірко йшов туди, куди несли його ноги. Забрівши подалі від людей, на самоті міг не стримуватись: голосним криком у самому серці хащ, де ніхто його не бачив і не чув, виливав козак свій біль. І тільки темний ліс зацікавлено дослухався до його слів, ненаситно та жадібно вбирав у себе гнівне картання:
— Стількох людей втрачено… і хресний ліг у домовину… а Гострозор завис на межі життя і смерті… Зрадник! — з відразою в голосі звинуватив Чорноплота. — От би його у могилу живцем замурувати, разом із мертвими поховати, за законом січовим, щоби іншим не хотілося кидати рідних своїх на поталу! Вкласти б його у могилу поряд із бусурманами, яким прислужився!
Погрозливий оклик відбився вдалині тремтливою луною. Затиснувши кулаки, характерник Сірко дав волю гніву і голосно заприсягнувся:
— Клянуся неодмінно поквитатися зі зрадником! Клянуся, що жоден бусурманин не уникне кари! Клянуся, що радше вросту в рідну землю, аніж дозволю комусь знущатися з нашого люду! Нікому й ніколи не поступлюсь, якщо йтиметься про правду і про волю! Допоки житиму, зброї з рук не випускатиму! Зубами рватиму ворогів, гострою шаблею стинатиму їхні голови. Ні пощади, ні жалю не знатиму до них! Віднині й довіку мої найперші вороги — бусурмани!
Виповівши все на одному подиху, Сірко відчув полегкість. Отепер, позбувшись люті, мусив за будь-що-будь розшукати рятівне зілля для джури Гострозора, в якому ледь жевріло життя. На це він мав три години. Рівно стільки може втримати хлопця на цім світі олешківське коріння. На більше його не вистачить. Але ж де шукати зілля?!