Борва мечів
- Автор: Мартин Джордж Рэймонд Ричард
- Серия: A Song of Ice and Fire #3
- Год: 2000
- Язык: украинский
- Переводчик: Вячеслав Леонідович Бродовий
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Борва мечів». Краткое содержание книги:
Особистий, незалежний, експериментальний перекладацький проект з елементами літературної адаптації. При передачі ряду імен, назв, термінів державності та побуту застосовуються українські та східноєвропейські старожитності з метою творчо відтворити живу авторську атмосферу вигаданого середньовічного світу.
До паперових книжкових видань цей переклад жодного стосунку не має, створений задля власної втіхи.
Переклад-адаптація В.Бродового: вересень 2013—грудень 2014 рр.
Перша редакція, виправлена: 21 лютого 2015 р.
— Поде, мерщій сюди!
Хлопець влетів до покою бігом, побачив Тиріона, що стояв, спираючись на Брона, і вирячив очі.
— Ласкавий пане… ви стоїте? Тобто… чи вам… чи треба вам вина? Сон-вина? Чи не привести маестра? Маестер каже, ви мусите лишатися. Тобто, у ліжку.
— Я у тому ліжку вже трохи залежався. Неси мені чисте вбрання.
— Вбрання?
Тиріон ніколи не розумів і вже не сподівався зрозуміти, як один і той самий хлопець показує у бою залізну витримку та рішучість, а поза боєм ледве складає докупи два слова.
— Та вбрання ж, — повторив він. — Сорочку, жупана, штани, панчохи. Мені. Вдягтися. Щоб вибратися з цієї клятої цюпи.
Вдягатися довелося утрьох. З’ясувалося, що найстрашніше — то не його зруйноване обличчя, а рана у плечі, де йому забило стрілою в пахву його власну кольчугу. Коли маестер Френкен змінював перев’язки, з побілілої плоті ще й досі дзюрила кров з брудом, а кожен рух озивався лютою мукою.
Нарешті Тиріон зупинився на парі штанів та завеликому халаті, що вільно теліпався на плечах. Брон насунув йому на ноги чоботи, а Под розшукав палицю, щоб спиратися. Аби підкріпити себе, Тиріон випив чару сон-вина, підсолодженого медом, з якраз такою дрібкою маку, щоб мати надію хоч ненадовго перетерпіти біль від ран.
І все ж він відчув запаморочення, ще тільки прочиняючи двері. А на гвинтових кам’яних сходах ноги йому аж затрусилися. Однією рукою він підпирався палицею, іншою тримався за Подове плече. Назустріч їм нагору бігла служниця; на Тиріона вона вирячила величезні побілілі очі, наче на примару з того світу.
«Еге ж, карлик повстав із мертвих» — подумав Тиріон. — «Дивися — він ще бридкіший, ніж був. Хутко біжи, розказуй приятелькам.»
Маегорів Острог був найміцнішою будівлею в Червоному Дитинці — замком усередині замку, оточеним глибоким сухим ровом із залізними вістрями на дні. Коли трійця досягла дверей, замковий міст вже підняли на ніч. Поперед мосту стояв на чатах пан Мерин Трант у світлому обладунку та білому корзні.
— Опустіть моста! — звелів Тиріон.
— За наказом королеви міст має лишатися піднятим усю ніч.
Пан Мерин завжди був Серсеїним посіпакою; вона ж і витягла його нагору.
— Королева спить, а мені треба до батька.
Напевне, згадка про князя Тайвина Ланістера несла у собі якісь чари, бо пан Мерин Трант буркотливо віддав наказ, і моста опустили. Навпроти через рів стояв другий лицар Королегвардії. Пан Озмунд Кіптюг розщедрився на посмішку, побачивши, як до нього шкутильгає Тиріон.
— Одужуєте, мосьпане?
— Еге ж. Такий дужий став, аж наступної битви не дочекаюся. Чули, коли її обіцяють?
Втім, досягнувши зміїстих сходів, Тиріон міг тільки глипати на них у відчаї. «Сам я туди ніколи не видеруся» — зізнався він собі, проковтнув гідність і попрохав Брона занести його нагору, без надії сподіваючись, що о цій годині нікому буде дивитися, нікому насміхатися, нікому переповісти, як карлика тягли сходами, наче немовля під груддю.
Зовнішнє замкове дворище густо заповнили намети та шатра, на вигляд — багато десятків.
— Тирелівські, — пояснив Подрік Пейн, поки вони долали плутанину шовку і полотна. — Князя Рябина і князя Рожвина теж. Для усіх помешкань не знайшлося. Тобто у замку. Хтось винайняв собі. Тобто кімнати у місті. У заїздах і всяке таке. Вони тут на весілля. Королівське. Короля Джофрі. Вам стане сили його відвідати, ласкавий пане?
— Та мене з нього і скаженими тхорами не виженеш.
На користь весіль порівняно з битвами говорило хоча б те, що там було важче втратити носа.
За вікнами Башти Правиці, завішеними віконницями, досі горіло тьмяне світло. Вартові на дверях мали на собі кармазинові киреї та шоломи з левами княжої сторожі його батька. Тиріон знав обох вартових особисто, і вони його пропустили… а ще хутко відвели погляди від його обличчя.
Усередині їм трапився назустріч пан Аддам Марбранд. Він саме сходив гвинтовими сходами у візерунчастому панцирі та золототканому корзні очільника міської варти.
— Ясний пане, — мовив він, — вельми радий бачити вас на ногах. Бо до мене доходили чутки…
— …що десь за містом уже копають маленьку могилку? До мене вони теж доходили. Тому я вирішив, що час уже стати на ноги та нагадати про себе. А ще я чув, що вас поставлено тисяцьким міської варти. То вам від мене належать вітання чи співчуття?
— Гадаю, і одне, й інше, — посміхнувся пан Аддам. — Без загиблих і втікачів у варті лишилося щось із чотири тисячі та чотири сотні людей. Самі лише боги разом з Мізинцем відають, де нам шукати для них платню. Але ваша сестра заборонила мені зменшувати число вартових.