Борва мечів
- Автор: Мартин Джордж Рэймонд Ричард
- Серия: A Song of Ice and Fire #3
- Год: 2000
- Язык: украинский
- Переводчик: Вячеслав Леонідович Бродовий
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Борва мечів». Краткое содержание книги:
Особистий, незалежний, експериментальний перекладацький проект з елементами літературної адаптації. При передачі ряду імен, назв, термінів державності та побуту застосовуються українські та східноєвропейські старожитності з метою творчо відтворити живу авторську атмосферу вигаданого середньовічного світу.
До паперових книжкових видань цей переклад жодного стосунку не має, створений задля власної втіхи.
Переклад-адаптація В.Бродового: вересень 2013—грудень 2014 рр.
Перша редакція, виправлена: 21 лютого 2015 р.
— Пан Грегор, — прошепотіла вона, позіхаючи. — Дунсен, Полівер, Любчик Раф. Лоскотун і… Лоскотун… Хорт…
Сон її виявився страшним і кривавим. У ньому були Кровоблазні, аж четверо з них: блідий лисенієць, чорний брутальний ібенійський сокирник, помережаний шрамами дотракійський конятник на ймення Ігго та дорнієць, імені якого вона не знала і не взнала. Вони вперто сунули крізь дощ у скрипучих від іржі кольчугах і мокрій шкірі, брязкаючи мечами та сокирами при сідлах. Раптом на диво ясно і чітко, як буває уві сні, Ар’я зрозуміла, що Блазні дарма вважають її з хлопцями здобиччю, а себе — мисливцями. Насправді це вони — здобич. А вона — мисливець.
Уві сні Ар’я була не малим дівчиськом, а величезною могутньою вовчицею. Коли вона виникла з-під дерев перед вершниками, вишкірила зуби і низько, переливчасто загарчала, то відчула сморід переляку відразу і людей, і коней. Коняка лисенійця стала дибки і заіржала від жаху, інші заволали один до одного своїм чоловічим гавкотом, але не встигли й пальцем ворухнути, як із темряви, з-під дощу на них ринули інші вовки — ціла зграя кощавих, мокрих, мовчазних створінь.
Бійка була коротка і кривава. Волохатий помер, коли витягав сокиру з зашморгу, чорнявий — коли накладав стрілу на тятиву, а блідий з Лису спробував утекти, проте брати і сестри загнали його, примусили крутитися туди й сюди, накинулися з усіх боків, учепилися в ноги коняці та миттю вирвали горлянку вершникові, щойно той гепнувся на землю.
Зчинити опір спромігся самий лише чолов’яга з дзвіночками у косах. Його кінь хвицьнув копитом одну з сестер у голову, а ще одного брата вершник розрубав трохи не навпіл кривим сріблястим пазуром, теленькнувши наостанок довгим волоссям.
Розлючена, вона стрибнула йому на спину і вибила з сідла обличчям у землю. Поки вони падали разом, вона вчепилася йому зубами у плече, прокусила вичинену шкіру, вовну та м’яку плоть. Опинившись на землі, одним рвучким, відчайдушним помахом голови вона відірвала йому руку від тулуба і знавісніло замахала нею туди-сюди, розкидаючи теплі червоні краплі поміж холодного темного дощу.
Тиріон I
Тиріон прокинувся від скреготу старих залізних завіс на дверях.
— Хто? — захрипів він.
Гаразд, хоч голос повернувся — нехай хрипкий та грубий. Лихоманка ще не минула, відчуття часу геть зникло. Скільки він спав цього разу? Клята неміч — навіть поворухнутися не дає.
— Хто? — знову покликав він, цього разу гучніше.
Крізь відчинені двері падало світло від смолоскипа, та всередині покою єдиним його джерелом був недогарок свічки коло ліжка. Побачивши рухому тінь, Тиріон затремтів. Тут, у Маегоровому Острозі, вся челядь брала платню від королеви. Кожен гість міг виявитися Серсеїним посіпакою, що прийшов скінчити справу, розпочату паном Мандоном.
А тоді у світлі з’явився чолов’яга, ретельно роздивився бліде обличчя карлика і реготнув.
— Ти ба! Чи голитися не навчився, щоб отак різатися?
Тиріонові пальці намацали великого рубця від ока до щелепи поперек решток носа. Напухла плоть досі саднила, а на дотик була тепла.
— То голій трапився криворукий — і не доголив, і не дорізав.
Чорне, як вугілля, волосся Брона було чисто вимите й зачесане назад, відкриваючи суворі, наче різьблені, риси обличчя. На собі він мав високі чоботи м’якої, добре вичиненої шкіри, широкий черес зі срібними нютами, делію блідого зеленого шовку. На темно-сірому штофі жупана ядучо-зеленою ниткою навскіс через груди було вигаптувано палаючого ланцюга.
— Де тебе лихо носило? — спитав Тиріон вимогливо. — Я по тебе посилав… мабуть, зо два тижні тому.
— Радше кажучи, днів зо чотири, — відповів сердюк, — і я двічі приходив, але ти валявся, мов труп, і геть нічого у світі не чув.
— Та ні, я ще не труп. Хоча сестричка, май певність, доклала всіх зусиль, аби я ним став.
Мабуть, Тиріонові варто було тримати язика на припоні. Та він не зважав. Серце йому віщувало, що пан Мандон Мур зазіхав на його життя не з власної волі, а з наказу Серсеї.
— Що це в тебе за бридота на грудях?
Брон весело вишкірився.
— Це мій лицарський знак. Ланцюг, охоплений полум’ям, ясно-зелений, проти поля сірого диму. Волею твого вельможного батька я тепер пан Брон, лицар Чорноводи. Диви мені, не забувай.