Дисертація лейтенанта Шпильового

— Різне. Ось, наприклад, тільки що приходив товариш Петрищева. Разом служили.

— Значить, товариш живе у Волиогорську? — зацікавлено промовив Трубников.

— Так, — відповів я, підходячи до вікна. Бідолашний мотоцикліст уже заводив мотор. Поруч з ним стояв ще хтось. Він повернувся, і я впізнав Костіна.

Трубников теж виглянув у вікно, і я відчув, що він злякався. Він не відриваючись дивився на Костіна.

Може, вони знайомі? В моїй голові вихором пронеслися думки: «Музей… Украдена фотографія… Аварія автобуса на Заріченському шосе… Пивний ларьок…» Так чи інакше, все це було пов’язано з Трубниковим.

Невже!?

Трубников уважно оглянув вулицю і сказав:

— Жар-рко! У вас на кухні нема холодної водички?

— Хвйлинку, я зараз принесу, — квапливо сказав я.

— Спасибі, я пройду сам. Не турбуйтесь.

Я згадав, що на кухні у нас є чорний хід, який виводив на глухий задвірок. Пускати його туди не можна. Втече.

Я хотів подати знак Костіну, але Трубников різко і безцеремонно відсунув мене од вікна.

— Що ви, справді. Задуха ж яка!

Він дивився мені прямо у вічі, і я побачив третього Трубникова: холодного, хитрого і гострого, як лезо фінського ножа. Ворог! Це поняття, що здавалось далеким і нереальним, несподівано набуло фізичних обрисів.

— Одійди! — просичав він крізь зуби.

Галинка зойкнула.

— Вадиме, що трапилось?

Тримаючи в руці револьвер, Трубников відпихав мене од вікна. Я швидко обернувся, схопив його за руку і в ту ж мить дістав страшний удар у щелепу.

Галинка закричала і кинулась до нас. Наче у сні я почув звук пострілу. Галинка опустилася на коліна і здивовано поглянула навкруги.

Трубников рвонувся до виходу. Я схопив килимову доріжку і з усієї сили потяг її на себе. Трубников упав навзнак. Я кинувся до нього, почав викручувати йому руку. Збиваючи меблі, ми качалися по кімнаті. Трубников видихався…

В цей час до кімнати вбігли оперативні працівники.

Трубников підняв руки.

Ввели ще одного чоловіка: низенького, чорнявого.

— На страховці стояв, — кивнув на нього один з тих, що вбігли.

Я подумав, що це і є той самий Чорнявий, який видавав себе за кореспондента. Важко дихаючи, я оглянувся і побачив Галинку, що лежала на підлозі. Її плаття було залите кров’ю. Не тямлячи себе, я кинувся до неї і, взявши на руки, побіг до виходу.

— Машина біля парадного! — крикнули мені слідом.

Шофер, нічого не питаючи, завів мотор. Ми виїхали на проспект.

— Швидше, швидше! — механічно підганяв я шофера, а сам дивився на загострене, бліде, найдорожче мені обличчя.

У приймальній палаті лікарні я поклав Галинку на білу кушетку. Прийшов лікар, перевірив пульс і наказав:

— В операційну.

Галинка розплющила очі. Вони у неї були бляклі. Кволо усміхнувшись куточками губів, Галинка прошепотіла:

— Вадиме, тобі двадцять очок за хоробрість…