Дисертація лейтенанта Шпильового
- Автор: Савичев Генадій
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Дисертація лейтенанта Шпильового». Краткое содержание книги:
Шпильовий починає збирати відомості про героя і несподівано натрапляє на ниточку, яка зв’язує подвиг Петрищева з нашими днями і веде до викриття небезпечного злочинця.
Іващенко замовк. Потім промовив:
— Отак було! — І додав: — Мабуть, Петрищев загинув. А може й ні. Минуло багато часу.І коли б я побачив його тепер, то, мабуть, і не впізнав би.
Я подумав, що Іващенко і досі не може примиритися з думкою про загибель Петрищева. У глибині душі в нього жевріла надія… І його можна зрозуміти.
Ми розсталися з Іващенком досить сердечно. На зворотному шляху я спитав Танюшина:
— А ви як думаєте, живий Петрищев?
Полковник знизав плечима.
ВСКОЧИВ У ХАЛЕПУ
Другого дня вранці у двері моєї кімнати постукала сусідка:
— Вадиме Андрійовичу, до вас гості.
— Хто? — спитав я, зіскакуючи з ліжка.
— Жінка, — проспівала сусідка.
І я почув, як вона почовгала на кухню.
«Галинка!» — подумав я, швидко одягаючись і поспішаючи застелити ліжко. А втім, Галинку сусідка знала і, мабуть, назвала б.
Моєю ранньою і несподіваною гостею була Нюра Пасивіна. — Не чекали? — зніяковіла вона.
— Не чекав.
— Може, я невчасно. Так ви уже пробачте. Оце приїхала на міський базар і вирішила до вас зайти.
— Є щось нове?
— Аякже! — не без гордості відповіла Нюра. — Яз усіма односельчанами переговорила. І в інші міста писала. Хіба вам Марія Андріївна нічого не казала?
— Казала.
Нюра сіла до столу і дістала пакет.
— Ось нові фотографії.
Я розгорнув пакет. Фотографій було з десяток. Деякі з них я вже бачив. На одній Матвій був у військовій формі. Він дуже відповідав тому описові, який дав Іващенко: білявий, з ясними довірливими очима. Я прочитав иа звороті: «На вічну пам’ять Лізі од Матвія».
— Хто ця Ліза?
— Кохана Матвієва. Вони у Волногорську зустрічалися. Кажуть, велика у них любов була.
Повідомлення про Лізу було для мене дуже важливе. Адже відкривалася нова сторінка життя Петрищева — його дружба з дівчиною.
— Ви бачили Лізу?
— Ні. Але чула, що під час ркупації її в Німеччину вивезли. А от хто вона, чим займалася — не знаю.
Я відклав фотографію Матвія у військовій формі і сказав Нюрі:
— Цю обов’язково я здам до музею.
Нюра кивнула головою і раптом заявила:
— А ви знаєте, я того чорнявого бачила.
— Якого це? — не зразу зрозумів я.
— Ну, того, що портфель узяв.
І все це вона казала мені буденним голосом.
— Де ви його бачили? Коли? — скрикнув я.
Нюра подивилась на мене і здивувалась:
— Невже він ще потрібен вам? Документи ж у вас майже всі.
— Де ви його бачили?
— Тут недалечко. Він саме заходив до двору.
«Сто чортів, — подумав я, — здається, можна добре допомогти Танюшину!»
— Знаєте що, — запропонував я Нюрі, — ходімо до цього будинку.
Нюра погодилась.
Вулиця, де Пасивіна зустріла чорнявого, проходила майже поруч з моїм будинком. Проминувши два квартали, ми повернули під гору і опинилися на затишній вулиці, мабуть у тупику, бо проїжджа частина заросла травою.
— Отут, — сказала Нюра, показавши на зелену хвіртку.
Я постукав. Чекати довелося довгенько. В глибині подвір'я валували собаки. Дзенькнула клямка, і на порозі з’явилась огрядна жінка. Побачивши нас, вона, здавалось, не здивувалася.
— Вас із готелю прислали?
— Власне кажучи, ні, — відповів я.
— Тоді мушу сказати, що за ліжко я беру карбованець на добу. Будете вдвох жити чи окремо?
Вона уважно оглянула мене і Нюру.
— Ми… не жити. Я хотів спитати, чи не поселявся у вас кореспондент, чорнявий такий, невисокий.
Жінка знизала плечима:
— А дідько їх знає, хто вони такі. А тільки чорнявого нема. Є один постоялець, та він не чорний, а рудий.
«Хитрує тітка», — подумав я, а сам спитав:
— Давно живе?
— Третій день. Він ще й не прописався. Каже, буду постійну квартиру шукати. А я постійних не держу. У мене ліжка здаються.
— Ну, що ж, вибачте, — сказав я і на всякий випадок спитав: — А прізвища постояльця ви не знаєте?
Жінка на мить задумалась і відповіла:
— Петрищев Матвій Григорович.
— Петрищев? Матвій?!
Нюра стояла приголомшена. Господиня раптом у чомусь запідозрила нас:
— А вам яке до всього діло?.. Прізвище потрібне… Не хочете зупинятися в мене, то йдіть, куди йдете.
Я тупцював на місці, не знаючи, що робити. Першою опам'яталася Нюра. Вона схопила мене за руку і повела од хвіртки.
— Треба товаришу Танюшину розповісти, — прошепотіла Нюра. Вона вже бувала в нього, розповідала про кореспондента.
Так, це було розумне і єдине рішення в цій ситуації. Чому це Матвій так несподівано опинився у Волногорську? Чому він не побував у Слобідському? Адже там він народився і жив. Усе це було дивно.