Дисертація лейтенанта Шпильового
- Автор: Савичев Генадій
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Дисертація лейтенанта Шпильового». Краткое содержание книги:
Шпильовий починає збирати відомості про героя і несподівано натрапляє на ниточку, яка зв’язує подвиг Петрищева з нашими днями і веде до викриття небезпечного злочинця.
— Я теж, — погодився полковник.
Опівдні подзвонили з редакції:
— До нас зверталося кілька товаришів. Запитували, де можна з вами зустрітися.
— Направляйте всіх на мою квартиру.
Я поклав трубку і підійшов до вікна. У клубі, що був недалеко від нас, самодіяльний духовий оркестр розучував марш. По вулиці блукали голуби. Мотоцикліст-невдаха в шкіряній куртці порпався у двигуні, брязкаючи ключами. Це була наша людина.
Я чекав.
Минуло чимало часу, поки, нарешті, у двері постукали.
— Зайдіть! — гукнув я, згоряючи від нетерпіння швидше побачити цього першого свого відвідувача.
Зайшла… Галинка. Кого завгодно, але її того дня я не чекав. Галинка загоріла і стала ще привабливіша. Вона зупинилась біля дверей і мовчки подивилася на мене. Я теж мовчав, хоч мені хотілося сказати їй, що я того разу вчинив негарно, залишивши її саму на березі, що часто після цього ходив до неї додому, що чекав весь цей час і що люблю і люблю ще палкіше.
Та мовчки ми розповіли одне одному більше, ніж за всі роки нашої дружби.
— Так і стоятимемо? — порушила тишу Галинка. — Сідай отам, а я тут.
— Спасибі, — відповів я, і ми раптом розсміялись. Потім, перебиваючи одне одного, почали розповідати, що з нами трапилося за Цей час. І кожна дрібниця здавалася нам значною і дуже важливою.
Галинка подала мені газету і промовила:
— Ось читай, класик.
— А я читав.
— Хвастаєшся?
— Хвастаюсь, — відповів я скромно, і ми знову почали сміятися. Мабуть, ми б реготали ще годнн зо дві, якби у двері не постукали.
Зайшов високий чоловік у формі залізничної охорони.
— Ви цікавитесь Матвієм Петрищевим?
— Так, я.
— Моє прізвище Гречаний. З Матвієм служив в одному взводі. — Він порився в кишенях, дістав товстий потертий гаманець і вийняв з нього фотографію. Два молоді матроси стояли біля клумби з квітами.
— Це я, — сказав Гречаний, — а це Матвій. Хороший був товариш. Ми з ним спали на сусідніх койках. Пригадую, занедужав я трохи, так він за мене на посту дві зміни відстояв. Охайний був. Його помкомвзводу завжди ставив за приклад: військова виправка у Петрищева, казав він, на п’ять з плюсом. Думали командиром відділення його зробити, та не встигли через евакуацію.
Я подивився на фотографію і попросив Гречаного залишити її на деякий час.
Гречаний завагався, а потім вирішив:
— Ну, якщо не назавжди…
— Довго не затримаю, — запевнив я його, — знімемо копію для музею і повернемо.
Гречаний пожвавішав:
— А в музеї Матвія обов’язково треба показати. Тільки подумайте, яку пілюлю фашистам підніс!
— Ви нічого не чули про Матвія уже після вибуху? Що там з ним трапилось?
— Ні, нічого… — зітхнув Гречаний. — Я, правда, розпитував пізніше тутешніх мешканців, але ніхто нічого не знав. Після війни я їздив до його матері і розповів, що знав.
— Так це ви, значить, були в Слобідському?
— Так, я. Важке випало завдання. Вона, правда, на той час уже знала, що Матвія нема, та хіба материнське серце може заспокоїтися?
Гречаний розповів мені багато нового. В основному це стосувалося служби Матвія в частинах охорони. Треба сказати, він ні словом не обмовився про те, що вони охороняли. І ще раз я переконався: Матвій був чудовою людиною.
Ми попрощались. Гречаний дуже просив мене прийти до нього в гості.
— Сад у мене гарний. Вишнями пригощу, полуницями. Приходьте з жінкою.
Галинка почервоніла.
— Обов’язково прийдемо, — пообіцяв я.
Коли Гречаний вийшов, я підійшов до вікна і подивився через вулицю. Мотоцикл не заводився, як ми домовилися на випадок чогось особливого. Хлопець у шкіряній куртці копирсався в моторі.
Наступного відвідувача чекати довелося довго. Години через дві до кімнати зайшла Єлизавета Саржевська.
— Боже мій! — зітхнула вона. — Матвій мав стати моїм чоловіком. Ми дуже любили одне одного.
— Ви пробували його розшукувати? — запитав я.
— Аякже. Коли у місті були вже німці, якось прибігла сусідка і каже: «Там одного нашого військового повели.
Схожий на твого Матвія». Я кинулась до комендатури. Плакала, благала. Хоч одним оком, думала, побачу. Але так і не побачила… А потім мені сказали, що Матвій — зрадник…
— І ви повірили?
Ліза опустила очі.
Я не розпитував, хто переконав її в цьому. Розмова Саржевського і Танюшина ще була свіжа в моїй пам’яті.
Ліза благально подивилася на мене.
— Скажіть, Матвій живий?
Що я міг відповісти їй?
— Зараз збираю дані. Уточнюю. Що ви можете сказати про Матвія як про людину?
Ліза журливо посміхнулась: