Золото і анаконда

«… Хосе Санклементе, здається, має друзів по всьому Амазонас! Принаймні тут, у Пуерто Остіна, їх багато. Одному з них довелось натерпітися страху біля річки Кагуан, куди ми зараз їдемо. На згадку про це в нього залишився на шиї величезний шрам, його спіймали поліцаї, вважаючи за ліберала. Вони поранили полоненого мачете, зв’язали йому руки й ноги, замкнули в його ж власному домі, а дім полили бензином і підпалили. Врятувався він просто чудом, йому пощастило вибратися з будинку на берег, сховатися на дні човна і пустити його по річці за течією. До того, як це трапилось, він мав попереджати жителів церковним дзвоном про прихід поліції. Він і робив це, але поліція наскочила якось так раптово, що він не встиг дати тривогу. Одного з його друзів повісили, а загалом було вбито біля двохсот чоловік…

Незвичайна зустріч.

… Хазяїн готелю в селищі Пенья Родрігес Умберто Шавес — еквадорець. Виявилося, що він ходив разом з капітаном Лохом у ту страшну експедицію в Льянганаті. Отож, нам було про що побалакати.

— Багато труднощів траплялося в моєму житті, — сказав він, — але оте сімдесятиденне блукання було найжахливішим, що мені довелось пережити!..

Відвідини перуанського прикордонногопоста.

… Як не дивно, але на кордоні Еквадор — Перу у нас дійшло до серйозного конфлікту. Скінчився він, однак, мирно. Комендант заявив: «Ми, перуанці, найсумирніший народ на світі. Для друзів, — він витяг з кишені складеного ножика і націлив його в серце, — ми радо одріжемо шматок свого серця. Але до тих, хто платить за нашу дружбу зрадою, — комендант підняв руки і стиснув їх у кулаки, — ми люті, як тигри!..

А ось згадки про диктаторські часи.

Пересторога мандрівникам.

… Тридцяти п’ятьом в’язням із табору, що міститься за двісті кілометрів вниз по течії річки Какети, пощастило втекти, і вони орудують у навколишніх лісах. Попереджаємо, що це запеклі злочинці, здебільшого ув’язнені за вбивство. Є чутки, що голод довів кількох з них до канібалізму…

Зустріч з ягуаром.

… Нарешті ми побачили першого ягуара — великого красивого звіра, що стояв на березі і поїдав нас очима.

— Ель тігре! — крикнув Хорхе і тут же вистрілив. Торгні й собі спустив курок. Торгні стріляв дробом, а куля Хорхе могла хіба що трохи полоскотати ягуара. Звір зник у заростях. Оскільки ми прибули сюди не полювати, а знімати фільм, то були дуже сердиті на Хорхе і Торгні за їхній нерозважний вчинок…»

Наостанці для повної картини цієї невдалої експедиції я розповім про шостого її члена, чорношкірого кухаря Хокке.

Ми стояли табором біля гирла маленької кебрада (тобто притоки), що з’єднує озеро Чайра з річкою Кагуан. Це було єдине порівняно сухе місце. Пора дощів була вже в повному розпалі. Вона почалася цього року раніше, ніж звичайно, і зливи теж були більші, як завжди. Тому Кагуан розлилася, обернувши навколишні джунглі на суцільну трясовину.

Настрій у нас упав до нуля. Ми були такі самі похмурі, як сіре небо, що висіло над пралісом, немов брудна мокра ганчірка. А ми ж мали знімати фільм, для якого треба стільки сонця! Нас охопив відчай. Приїхати аж із Швеції в Амазонас, витратити так багато грошей, і все дарма! Що ж нам робити? Чекати, поки настане краща погода? Але чи є якась надія на це? Кожний зайвий день коштує неабияких грошей — то чи не повернутися нам відразу назад, так і не зібравши необхідного матеріалу?