Небезпека
- Автор: Ванделоо Йос
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Всесвіт", 1987, №10
- Переводчик: Юрій Жлуктенко
- Жанр: Социально-философская фантастика
Электронная книга - «Небезпека». Краткое содержание книги:
Провідною темою творчості письменника є девальвація почуттів і людських стосунків у буржуазному суспільстві, душевна спустошеність, самотність і приреченість простої людини в тому байдужому та жорстокому навколишньому світі. Усі ці мотиви знайшли своє відображення і в одному з найкращих творів Ванделоо — повісті «Небезпека» (1960), що витримала у Бельгії близько двадцяти видань, була інсценована на телебаченні, перекладена французькою, німецькою, датською, італійською, польською і чеською мовами. Покладений в основу сюжету нещасливий випадок на атомному реакторі служить авторові відправною точкою до змалювання трагічних людських доль, які глибоко хвилюють читача.
Бельгійська фламандська газета «Йонгерен-контакт» писала про цей твір: «Коли повість уперше вийшла у світ, її сприймали як чисту фантастику. Тепер стає дедалі очевиднішою її жорстока правдивість. Застереження щодо ядерної небезпеки вже не можна просто відкинути — це реальна дійсність, у якій ми повсякчас живемо».
І справді, повість «Небезпека» з часом набула ще більшої актуальності.
— Не хотіла я тобі вчора казати, — промовила вона, — але виглядаєш ти кепсько.
— Я хворів, — ухильно відповів Бентінг, — а тут іще оце напруження перед екзаменом.
— У тебе була нашкірна хвороба?
— Ні, я, здається, отруївся неякісними продуктами. І на шкірі це теж відбилося. Але вже минає.
— Тебе так коротко постригли. Раніше ти носив довге волосся.
— Носив. Але в армії стрижуть коротко, так там заведено. То я вже так і далі стрижуся.
Йому не хотілося розмовляти, не було бажання їсти. Він намазав скибку чорного хліба маслом і джемом. Взагалі він любив чорний житній хліб, особливо трохи перепечений. Фермери годують ним коней. Стара пильнувала кожен його рух, дивилась на рот і на руки.
— У вас часом нема газети? — запитав він.
— Нема, — відказала вона зневажливо. — Нема й радіо. Не треба мені знати, що там діється. Щодня як не вбивство, то аварія або загроза війни.
— Це так, — погодився він і встав. — Чи не могли б ви принести мені на обід одну лиш тарілку супу? Останнім часом у мене чогось нема апетиту.
— По-моєму, ти ще зовсім хворий, — сказала стара.
На мить у нього виникло враження, що вона щиро тривожиться за нього, але, може, то йому тільки здалося. Бентінг повернувся до себе нагору й безсило впав на ліжко.
«Все це було донкіхотством, — подумав він. — Напевне, й Дюпон уже зрозумів». Він намастив руки маззю, проковтнув таблетку. Думки знову звернулися до Дюпона. Цікаво, де він тепер може бути. Але загалом Бентінг був за нього спокійний: Дюпон — людина, яка знає що робить.
Минуло два дні, а він усе ще був у тій бридкій кімнатці в старої тітки. Вона його не турбувала — він-бо навчається. Тільки дійшла висновку, що він трохи чудний і впертий. Рідко сходить униз. Але, зрештою, то його справа, вона навіть була рада, що з ним небагато клопоту.
Бентінг годинами лежав у забутті або в дрімоті. Він летів шкереберть у бездонну прірву. От-от мав потонути. Боровся з демонами, що прилетіли по його життя. Час від часу до нього приходило прояснення, і він знову міг думати чітко й тверезо; і тоді тіло слухняно виконувало всі його накази.
«Теоретично я б уже мав померти», — думав Бентінг. Він з острахом пригадував минулі години (вони пройшли в нього перед очима, мов сповільнені кінокадри). Але ж він і досі живий. Ця очевидна істина викликала і радість, і гіркоту. Професор Венс помилився, його прогноз виявився дуже перебільшеним. Отож, зрештою, Дюпон таки мав рацію. «Аби тільки вирватися звідси!» — казав він тоді. Тепер той великий страх став хоч і прикрою, але пережитою обставиною, відсунувся на задній план, поринув у бездонне болото підсвідомості. Як видно, в основі всього була якась помилка або непорозуміння. Мартін у гарячці міг просто наговорити дурниць. Бідолаха був уже в надто тяжкому стані й не міг усвідомлювати, що каже.
Ні, він, Бентінг, не помре. Він помалу, хоч і довго, стане оклигувати і кінець кінцем зовсім одужає. У недалекому майбутньому знову буде здоровим і вільним, зможе ходити вулицями. Тепер він має гарантію на життя, хай і вбоге, порожнє, але все ж таки життя. Звичайно, буде ще клопіт з різними ускладненнями, які лишає після себе променева хвороба. Мабуть, він тепер до кінця днів своїх лишиться безплідним, але тепер йому не до того. Він ще живе і повинен лишитися жити. Одне тільки усвідомлення цього можна було вважати за своєрідне щастя.
Того ж таки вечора він на хвилинку вийшов на вулицю — ковтнути свіжого повітря. Зовсім ненадовго, ризикувати не хотілося, не можна, щоб його побачили. Адже розшуки ще тривають. Тут шукати його вони не повинні, вони й гадки не мають, що він так близько. Деякий час йому ніщо не загрожує, але й надто затримуватися тут теж не можна. Через кілька днів напевне доведеться залишити місто. Він знає одну гарну місцинку, куди можна буде поїхати. Але настав ранок, і ці плани довелося змінити. Уночі йому знову погіршало, і стара сова, безперечно, про це дізналася.
— Може, я викличу лікаря? — запитала вона. Здається, в неї вже не було тієї ворожості, що на початку. — Покликати тобі лікаря?
— Не треба, — відповів Бентінг. — Нема нічого серйозного. Просто трохи нездужаю.
— Мені самій ніякий лікар не потрібен, — похвалилася стара. — Ще ні разу в житті лікарі мене не оглядали. Але в тебе вигляд зовсім хворий. І їси мало. Якщо хочеш, я викличу лікаря. Ти повинен приділяти собі більше уваги…
Краще йому звідси піти. Тут стає небезпечно. Що, як вона раптом справді викличе лікаря? Тоді його викриють і відішлють назад до академічної лікарні. Цього допустити не можна. Що сказав би Дюпон, довідавшись, що Бентінга так швидко схопили?..