Небезпека
- Автор: Ванделоо Йос
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Всесвіт", 1987, №10
- Переводчик: Юрій Жлуктенко
- Жанр: Социально-философская фантастика
Электронная книга - «Небезпека». Краткое содержание книги:
Провідною темою творчості письменника є девальвація почуттів і людських стосунків у буржуазному суспільстві, душевна спустошеність, самотність і приреченість простої людини в тому байдужому та жорстокому навколишньому світі. Усі ці мотиви знайшли своє відображення і в одному з найкращих творів Ванделоо — повісті «Небезпека» (1960), що витримала у Бельгії близько двадцяти видань, була інсценована на телебаченні, перекладена французькою, німецькою, датською, італійською, польською і чеською мовами. Покладений в основу сюжету нещасливий випадок на атомному реакторі служить авторові відправною точкою до змалювання трагічних людських доль, які глибоко хвилюють читача.
Бельгійська фламандська газета «Йонгерен-контакт» писала про цей твір: «Коли повість уперше вийшла у світ, її сприймали як чисту фантастику. Тепер стає дедалі очевиднішою її жорстока правдивість. Застереження щодо ядерної небезпеки вже не можна просто відкинути — це реальна дійсність, у якій ми повсякчас живемо».
І справді, повість «Небезпека» з часом набула ще більшої актуальності.
— Слухаю!
— Це знову я, — каже він. — У тебе все готове?
— Майже, — відповідає вона.
— Не забудь сорочки й черевики, — нагадує він. — І шкарпетки, і гроші. Капелюх теж.
— Гаразд, я все зроблю, — каже вона.
Він відчуває, що дружина не зовсім розуміє, в чому річ. Все це для неї справжня загадка. Але йому приємно, що вона з такою готовністю слухається його.
— Все уже в ліфті, — нарешті повідомляє вона.
Дверний автомат гуде.
— Дякую, Єво, — зворушено каже він. — До побачення, до скорого побачення. Виглянь у вікно.
Він заходить у коридор і натискає кнопку ліфта. Противага йде вгору. Ліфт зупиняється перед ним. Він відсовує ґратки, відчиняє двері. Зверху на купці одягу лежить портфель. Дюпон бере портфель, хапає одяг. Вибігши на вулицю, кидає усе на сидіння поряд із Бентінгом. Потім знову біжить по черевики та решту речей. Коли нахиляється, щоб узяти їх, відчуває нудоту й запаморочення. Перед тим як сісти в машину, він дивиться вгору, де Єва підійшла до вікна, і махає їй рукою. Видно, як вона хоче щось сказати, але він заперечливо хитає головою, сідає в кабіну й зрушує машину з місця.
Тепер, коли вони знов їдуть, він трохи заспокоюється. Напруження спадає. Зате по всьому тілу розливається незвичайна млість, він насилу долає її. Він відчуває, як хвороба напосідає на нього, але заганяє її кудись усередину, кусаючи губи і всміхаючись до Бентінга, який тремтить поряд з ним.
В алеї парку вони перевдягаються. На Бентінга костюм трохи завеликий, але то нічого. Дюпон нарікає, що черевики йому муляють. Це ж скільки часу пролетіло відтоді, як він носив черевики! Вони діляться грішми. Їх виявляється чимало.
— Тепер, Фреде, нам треба розійтися, — каже Дюпон. — У вас є куди йти?
— Думаю, що є, — киває головою Бентінг.
Вони не витрачають зайвих слів. Прощання впливає на них дужче, ніж вони це показують. До того ж вони почувають себе досить кепсько. Але тримаються.
— Нас уже шукають, — каже Дюпон.
— Еге ж, — погоджується Бентінг.
Потиснувши руки, вони розходяться в різні боки. Дюпон на мить затримується, щоб глянути на товариша. Той уже в кінці алеї, йде до трамвая. Там спиняється, жде — така собі непримітна закляла постать. Дюпон обертається і повагом плентає попід будинками. Іде через силу. Але, може, то через те, що муляють черевики.
Альфред Бентінг сідає в трамвай з таким виглядом, ніби їздить ним щогодини. Вагон дрібно вистукує по рейках, підлога під Бентінгом двигтить, як від електричного струму.
Місто він знає дуже добре, хоча походить із провінційного містечка на півночі країни. Колись, дуже давно, він деякий час навчався тут в університеті, мешкаючи в самотньої старої тітки. Власне, то була тітка його батька; вона досить неохоче здала йому внайми кімнату, але про харчування піклувалася. Розлука з Дюпоном поставила Бентінга перед потребою приймати рішення самому. Тепер, коли він лишився один, нерішучість нібито зникла. Він мав скористатися з своїх шансів, дарма що не досить виразно уявляв собі, в чому вони полягають.
Прінсстраат — це довга, вузька, майже прямолінійна вулиця, яка починається від центру. Цікаво, чи стара тітка досі жива? Вона ніколи не підтримувала зв’язків із його родиною; колись листувалася з його дідом, але все те давно забуте й мертве. Вона прийняла тоді Фреда тільки завдяки його настирливості й заради грошей. Якоюсь мірою це свідчило навіть про її доброту до зовсім чужого для неї хлопця. Її ніколи не тішило, що він називав її «тітонькою». Вона завжди нарікала то на своїх котів, то на примхливу погоду, через яку її часто мучили напади ревматизму. Була постійно в поганому настрої, відлюдна, замкнена в собі.
Бентінг ударив старомодним молотком по дошці. Будинок був високий, вузький, з ветхим посірілим фасадом. Стара жила тут сама. Невідомо, чи був у неї коли-небудь хтось близький, чи знала вона в житті товариство іншої людської істоти, яка ділилася б з нею своїм теплом. Час та обставини кінець кінцем перетворили її на старий гострокутний сталагміт.
Він ще раз ударив молотком. Десь у глибині зарипіли, відчиняючись, двері. В кінці коридора почувся голос з неприємним носовим призвуком.
— Хто там?
— Це я, тітонько, Фред, — озвався Бентінг.
У відповідь — недовірлива мовчанка. Таке враження, ніби будинок став тихо потріскувати.
— Ваш небіж, Фред Бентінг, — повторив він. — Ви ж мене добре знаєте, я студент.
І не міг стримати посмішки: Фред Бентінг — студент! Точніше було б сказати: Фред Бентінг — напівмрець. Стара трохи відхилила двері й глянула крізь окуляри в щілину.