Альбатрос — блукач морів
- Автор: Тендюк Леонід Михайлович
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Альбатрос — блукач морів». Краткое содержание книги:
— Пробачте, — ніби виправдовуючись за, наклепи своїх «Покровителів», мовив вождь. — У перший день завітати до вас не зміг не через те, що мені наговорили англійці, — ціну їхнім словам я знаю! — просто були невідкладні справи. Нічого, — зітхнувши, вів далі, — і з цього, останнього острівка, де вояки-англійці звили собі кубельце, скоро всіх виженемо.
Пізно ввечері залишив він борт «Витязя» — вождь атола Аду, людина, що вболіває за долю й майбутнє свого багатостраждального народу і якого англійці назвали похмурим дикуном.
Острови огорнула густа тропічна темрява. Настала ніч. Чути було, як десь, натикаючись на рифи, важко зітхав океан. Глухо, немов трусили рядна, сплескували хвилі; у повітрі була розлита ласкава прохолода, темряву прокреслювали вогнисті терміти чи, може, якісь інші світлячки…
З усіх вахт ці нічні вахти на стоянках для мене — відрада. Стоїш на самотині, стежиш, чи надійно тримаються якорі, чи мотобот, що гойдається внизу, не накрило хвилею. Туди іноді треба спускатися, вичерпувати воду, яка просочується десь в розсохлі, погано законопачені щілини, та поглядати, аби якесь суденце не зіткнулося часом з нашим. Ото, власне, і все.
Пом’якшала денна спека. Я в самих шортах, босоніж. Удень так не повахтуєш — накажуть, згідно з морським статутом, одягнутися як і належить: штани, сорочка, черевики.
Розвидняється. Світання — огниста повінь, розхлюпана довкола, в якій горить-полум’яніє океан і небо. «І вам, лежні, не спиться», — у думці, помітивши, як з кают і наметів все більше людей виходить на палубу. Ще звечора кожен підготувався до висадки. Дерев’яні ящики обв’язали шматками пінопласту, щоб вони, коли туди назбираємо коралів, не потонули; а довгі металеві шворні — це знаряддя, з допомогою якого від скель одколюватимемо коралові квітки; рукавиці, брезентові роби, маски, ласти. Видно, стріляні горобці.. Касяновича виучка. Це тільки я такий наївний, поліз голий на рифи: он як болять подряпини на руках! А товариші мої знають, що до чого і що вирушати по корали треба неодмінно вдягненим, аби уникнути їх небезпечних дотиків.
Біологи ладнаються збирати коралові зразки для наукових досліджень. Касянович, Пастернак, Рудяков та ще кілька товаришів уже спускаються в човен.
З ними вирушив і я.
Збирачі-любителі висадилися на суходіл Мулікаду, тобто острівець Лякливих Воїнів, напередодні обстежений нами. А іхтіологи обрали Вілінгілд — острів, до якого вчора ми так і не підійшли.
Повторилося учорашнє, захоплююче, вабливе — підводні сади, зустрічі з їхніми мешканцями. Трапилися й інші зустрічі — з хижаками: баракудами, муренами…
— Наука потребує жертв! — мовив Касянович і наказав — Пірнай!
Сам він, керманич, на човні. Закинувши сітку, ловить рибу. Непогано влаштувався! А я — на дні.
Корали чудові. Відломив од скелі, до якої вони приросли, не роздумуючи, бери підряд. І я заходився збирати. Побачу гарний — пірнаю, відколупую і гайда на поверхню: повітря бракує — очі на лоба лізуть!
— Правда ж, дивовижні? — запитую Касяновича.
— Не те! — бурмоче він і наказує:— Пірнай знову! Мені потрібні не мозкові, а мадрепорові.
— Мадрепорові? Які вони?
Тут Касянович починає свою науку: які то корали мадрепорові та де їх ліпше шукати. Для підтвердження сказаного бере серед щойно піднятих один, схожий на гіллясті оленячі роги.
— Оце і є мадрепори. «Роги» забарвлені в яскраво-зелене, з ліловими відростками-кінчиками та з рожевою, своєрідною торочкою внизу. Тепер мені зрозуміло, що від мене треба! Бульк — і знову на дні. Сонце, пронизавши товщу води, кинуло райдужні барви, і в їхньому ореолі спалахнуло фантастичним вогнем підводне царство: химерні палаци скель, рухливі медузи, морські зірки, що розцвічують дно, довгасті водорості, зграйки лякливих рибок між ними. Кого не заворожить це видовище! Та заняття моє — не розвага: збираю для науковців корали, і, мабуть, схожий на баклана, з допомогою якого ловлять рибу: того теж хитрі рибалки, самі боячись замочити ніжки, посилають у воду. А щоб він пійману рибу не проковтнув, на шию надівають обруч. Я, правда, без обруча, та все ж знайдені корали забирають.
— Касяновичу, — кажу, — я не проти, щоб жертвувати в ім’я науки, а тільки й мені хочеться зібрати дещо. Для себе, звичайно.
— Ще встигнеш! — відмахується той. — До вечора далеко.
Продувши трубку, я слухняно опускаюсь на дно. Але скільки можна мене мучити? Човен і так перевантажено — потоне скоро. Нарешті, гукнули, що першу партію коралів везуть на судно. Поки вони повернуться, трохи погуляю під водою.
Пірнати погодився й іхтіолог.
Стрибнувши у воду прямо з човна, Касянович поплив на глибину, до скелі, на якій з усіх боків налипли гарні мадренори. До них підпливав і я, але брати не схотів.