Історія Лізі

Вона з виляском закрила книгу й кинула її на запилюжену спину книжкової змії. Її апетит до фотографій — до спогадів— був більш аніж насичений на сьогоднішній день. Вона відчула, як десь під її правим оком розпочинається болюча пульсація. Вона хотіла прийняти якісь ліки, але не бридкий тайленол, а ті таблетки, що їх її небіжчик-чоловік називав божевілками. Дві таблетки його ексцедрину — це саме те, що їй треба, якщо вони лежать десь недалеко на полиці. Потім вона трохи полежить у їхній спальні, поки ще не сильний головний біль мине. Можливо, їй пощастить навіть трохи поспати.

«Я подумала про спальню як про нашу спальню», — сама собі здивувалася вона, йдучи до сходів, якими можна було спуститися в сарай; щоправда, він давно не правив за сарай, а був поділений на окремі складські приміщення, хоч там і досі пахло сіном, мотуззям і тракторним мастилом — то були прадавні запахи селянської ферми, стійкі й приємні. «Усе тут досі так, як і було, хоч і минули вже два роки».

Ну то й що? І що з того?

Вона стенула плечима.

— Либонь, нічого.

Вона була дещо приголомшена своїм невиразним, ніби п’яним бурмотінням. Схоже, всі ці надто яскраві спогади до краю виснажили її. Так ніби вона знову пережила той давній стрес. Вона з полегкістю подумала про те, що в череві книжкової змії немає інших фотографій, які могли б пробудити в ній такі жахливі спогади, бо підстрелили його лише один раз, а жоден із його колег не надіслав би йому світлини, на яких було б знято, як він…

(забудь про це, просто забудь)

— Гаразд, гаразд, — погодилася вона, коли вже спустилася сходами, не маючи жодного реального уявлення про те, до краю якої прірви була підійшла

(стережися, а то можеш дуже послизнутися)

у своїх думках. У голові в неї утворилася порожнеча, й вона вся спітніла, як людина, котра щойно чудом уникла нещасного випадку.

— Заткнися, облиш і годі тобі.

І так, ніби вона увімкнула його своїм голосом, за зачиненими дерев’яними дверима праворуч від неї задзеленчав телефон. Лізі зупинилася посеред головного проходу в сараї, який вів до сходів. Колись ці двері відкривалися до великого й широкого стійла, де можна було поставити трьох коней. Тепер же табличка на них просто попереджала: висока напруга! Це був жарт, який свого часу придумала Лізі. Вона мала намір обладнати там собі невеличкий кабінет, де вона тримала б усі потрібні документи та займалася оплатою їхніх щомісячних рахунків (вони мали — і вона досі мала — найманого менеджера, який мав здійснювати нагляд за їхніми фінансовими справами, проте він жив у Нью-Йорку і не став би займатися такими дрібницями, як її щомісячні витрати в бакалійному магазині Гілтопа). Вона зайшла в цьому так далеко, що поставила тут письмовий стіл, телефон, факс і кілька шаф із шухлядами… і тут Скот раптом помер. Чи після того вона сюди коли-небудь приходила? Одного лише разу, пригадалося їй. Рано навесні, цього року. Була друга половина березня, кілька останніх плям почорнілого снігу ще лежали на землі, а її завданням було тільки перезарядити автоматичний відповідач, приєднаний до телефону. У віконечку пристрою була цифра 21. Послання від першого до сімнадцятого й від дев’ятнадцятого до двадцять першого належали до тих рекламних повідомлень, які Скот зазвичай називав «телефонні воші». Вісімнадцяте послання (і це Лізі зовсім не здивувало) було від Аменди. «Я тільки хотіла б знати, чи ти коли-небудь брала в руки цю клятущу слухавку, — сказала вона. — Ти дала цей номер мені, Дарлі та Канті перед тим, як помер Скот». Пауза. «Я думаю, брала. — Пауза. — Брала цю слухавку, я хотіла сказати. — А потім слова безперервним потоком: — Але поки я дочекалася дзвяку, минуло надто багато часу, в тебе, певно, там зібралося багато послань, моя маленька Лізі, ти маєш вряди-годи переглядати цей мотлох, бо раптом хтось тобі запропонує чудовий порцеляновий сервіз Споуда абощо і ти його проґавиш. — Пауза. — Ну… бувай здоровенька».