Історія Лізі

Її уява малює картину, на якій підсмажується яйце на материній чорній чавунній сковороді, але Лізі відкидає цей образ геть.

Скот дивиться на неї.

Він дивиться вгору, й тепер його обличчя восково-бліде, й на ньому виділяються лише темні плями, що утворилися під його карими очима, та досить широка цівка крові, яка потекла з правого кутика рота й уже досягла підборіддя.

— Лізі! — Голос його звучить тонко й хрипко, як у камері, де штучно відтворюються умови великих висот. — Невже той хлопець справді вистрелив у мене?

— Ти ліпше не розмовляй.

Вона кладе долоню йому на груди. Його сорочка, о святий Боже, просякнута кров’ю, і вона чує, як під нею калатає серце, дуже швидко й дуже слабенько; це серцебиття не людської істоти, а, радше, серцебиття пташки. «Пульс, як у голуба», — думає вона, і в цю мить дівчина з бретельками, зав’язаними на плечах, падає зверху на неї. Вона впала б на Скота, але Лізі інстинктивно закриває його, приймаючи удар усієї ваги тіла дівчини («Ой! Кретин! Ідіот!» — кричить захоплена зненацька дівчина) на свою спину; ця вага придавила її лиш на секунду, після чого вона побачила, як дівчина викинула вперед руки, щоб пом’якшити падіння — о божественні рефлекси юних, думає вона так, ніби сама вона вже стара, а не молода тридцятидворічна жінка, — і їй це вдалося, але одразу по тому вона заголосила: «Ой, ой, ой!», коли асфальт роздряпав їй шкіру.

— Лізі, — шепоче Скот, і, о Боже, як скрипить його дихання, коли він утягує його в себе, як вітер, що втягується в димохід.

— Хто мене штовхнув? — запитує дівчина з бретельками на плечах.

Вона сидить навкарачки, волосся з розсмиканого кінського хвоста затуляє їй очі, й вона плаче від шоку, болю та розгубленості.

Лізі нахиляється нижче над Скотом. Його гаряче тіло жахає її й наповнює таким глибоким жалем, якого вона раніше не могла собі навіть уявити. Але він тремтить у цій спеці так, ніби йому дуже холодно. Незграбно, застосовуючи лише одну руку, вона скидає з себе жакет.

— Так, тебе поранено. Тож спробуй лежати спокійно й не намагайся…

— Мені так гаряче, — каже він і починає тремтіти ще дужче. А що буде далі — конвульсії? Його карі очі втуплюються в її сині. Кров витікає з кутика його рота. Вона відчуває її запах. Навіть комір його сорочки вже просяк кров’ю. Його лікувальний чай тут йому не допоможе, — думає вона, майже не усвідомлюючи собі, що вона думає. — Цього разу надто багато крові. Збіса багато. — Мені так гаряче, Лізі, будь ласка, дай мені льоду.

— Я тобі його дам, — каже вона й підкладає жакет йому під голову. — Я дам тобі льоду, Скоте.

«Слава Богу, на ньому спортивний піджак», — думає вона, й зненацька їй приходить у голову одна думка. Вона хапає скоцюрблену, заплакану дівчину за руку.

— Як тебе звуть?

Дівчина дивиться на неї такими очима, ніби бачить перед собою божевільну, проте на запитання відповідає:

— Ліза Лемке.

Ще одна Ліза, який малий наш світ, — думає Лізі, проте вголос нічого не каже. Вона каже зовсім інше: