Землянка
- Автор: Близнец Виктор Семенович
- Год: 1966
- Язык: украинский
- Год: Видавництво ЦК ЛКСМУ «Молодь»
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Землянка». Краткое содержание книги:
Про мужність матерів та дітей у цей нелегкий час і йдеться в гостросюжетній повісті В. Близнеця.
Танкісти закурили, і димок, як журба, повився над ними.
— Е-е, поспитать ще треба, кому важче: мужикам на фронті чи бабам у тилу.
Гостроносий, з фіолетовим рубцем на переніссі, різко смикнувся, затоптав каблуком недопалок.
— Знаєш що, Миколо? Піду до майора. Може, дасть одну коробку, ту, на яких «букварів» стажуємо. Дурно ж по степу машини ганяємо.
— Давай, тезко. Я б з тобою, та на діжурство.
Вовка остався з одним Миколою, а другий загупотів чобітьми до фанерного будиночка. За хвилину, другу він птахом вилетів з дверей і, на ходу застібаючи шлем, бадьорий, збуджений, гукнув пастухові:
— Бігом за мною!
Ви їздили, друзі, у справжньому бойовому танку? У знаменитому «Т-34»? Ви уявляєте, як здригається його могутнє тридцятип’ятитонне тіло, як рокоче гаряча сталь, як шалено несеться назустріч степ і притьма кидається вниз під гусениці? Ви знаєте, що людина в цю мить відчуває себе націленим снарядом, здатним пробити, проломити будь-яку перепону?
Якщо ви не їздили, то уявіть, що творилося на душі дванадцятилітнього хлопця.
Танкіст легко скочив на борт, відкрив люк і, пригнувшись, шарпнув Вовку за руку, аж той мелькнув у повітрі. «Залазь!» — і опустив його в темний глибокий колодязь. Від паруючого бензину, горілих мастил, розпеченого заліза залоскотало в горлі. Вовка намацав круглу й тверду підставку. Сів як на голки. «За що ж його держатися?» Водій-механік пірнув ще глибше, вперед, до цілої батареї ричагів. Танк мовчав. Танк стояв не здригаючись. І раптом — сто чортів у печінку! — вдарило ревом по «кумполу», обдало гаром, кинуло Вовку назад. «Прощай, білий світ!» — пустив хлопець очі під лоба. А його трясло й підкидало, а над ним, і під ним, і довкола його лящало, стугоніло, скреготало. «Тьху, як скажена тічка!»
Водій мигцем обернувся до Вовки: «Здорово?» — і весело блиснув зубами. «Красота! Геть не страшно!» — збрехав хлопець і випнув отерплі груди; а піднявши голову, натрапив на світлу смужку. «Диви — щілина! Мать, для обзору». Він припав до неї носом (свіженьким потягло), забув про себе, про свої страхи і упивався тим, що танцювало й миготіло попереду. Ось рвонулись на танк ворота, відскочив як ошпарений вартовий, і помчала, попливла назад зелена рівнина. Ошалілий танк, рявкаючи, ковтав горби й горбочки, підминав кущі, з розгону перемахував через окопи. «Здорово! — вирувала й клекотіла радість у Вовчиному серці. — Таким летом якби на фронт. І в бій!»
Повний вперед! Хай летить собі земля безвісти. А Вовка гляне, що робиться тут, всередині. Воно, якщо придивитися, не так уже й темно в цьому череві. І перед танкістом — шпарка. Вузенька, як буває між дошками в загорожі. Миготливі тіні скачуть на його руках, що цупко вп’ялися в голівки ричагів. Водій наче приріс до сидіння, він погойдується разом із танком. На мить одриває руку, лап-лап по ящику, щось упало під ноги, на жовту пляму («І-і-іх! — напружився Вовка. — Хліб. Аж півбуханця»); танкіст недбало поклав той хліб на місце, витяг цигарку, тицьнув нею поза вухом до Вовки: «Закурюй, пацан». Вовка носом убік: «Нє-є. Без диму світ макітриться». — «А чим же тебе пригостить?» — «Ну, коли ваша ласка, то хлі… Хліба… Скибочку. Забув, як і пахне». — «Ге, дивак! Чого ж мовчав? Лови!» — і тугенький буханець плеснувся на брезент, що обтягував Вовчині коліна.
Ззаду, від мотора, несло жаром, як із духовки; ревище не затихало, але вухо потроху призвичаїлось до нього. Розморений, обм’яклий Вовка, заспокоївши перший голод, неквапно пощипував хлібну шкоринку, клав на язик пахучі крихти, і здавалось йому, що він сидить на черені, мати вийняла рум’яні балабушки на капустяному листі, і попід стелею в’ється солодкий душок свіжого печива.
«Куди? Їхать куди?» — не голосом, а бровами й губами спитав танкіст. «Газуйте прямо. Бачите, купка людей на полі». Вовка знову прилип до щілини. Воронячою зграєю метнулась під гусениці рілля, жінки сипонули врозтіч, війнувши спідницями. Танк заглух, хоч у ньому все кипіло; хлопець, як ховрашок, визирнув з люка:
— Мамо! Не бійтесь. Це ж я, Вовка. — Він скочив у пухку ріллю, але земля під ним ще хиталась, розходилась кругами й тікала катзна-куди.
Він, мабуть, упав би, але хтось пригорнув його до себе, шерхлими руками обхопив шию. «Мамо!» — тануло Вовчине серце. Хлопець притулив до її грудей хлібинку: «Покуштуйте. Це вам». — «Спасибі, Волошко. Сховай. Буде на вечерю тобі з Ольгою».