Землянка
- Автор: Близнец Виктор Семенович
- Год: 1966
- Язык: украинский
- Год: Видавництво ЦК ЛКСМУ «Молодь»
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Землянка». Краткое содержание книги:
Про мужність матерів та дітей у цей нелегкий час і йдеться в гостросюжетній повісті В. Близнеця.
Вночі, як тільки засинав Вовка, зрання допізна набігавшись за козами, в його неспокійний сон вривався отой нестихаючий гуркіт, і тоді тепла колиска виносила маленького Волошку в степ, в його запашне дитинство, і він бачив, як випливає з пітьми трактор, немов жук-світляк, і, рокочучи, не плуга тягне, а довгу шаль сріблястих іскор. Вони гасли, мерехтливі іскри, танули в безвісті, як зорі в світанковому небі. А в степу чорніла купка людей з лопатами… Носилки… Ольга… Зціплені зуби…
Вибух, від якого двигтіла землянка, розвіював сон, але Вовку не покидала ясна й твереза думка: «Солдати. У них є машини. Не може бути, щоб матерям відмовили». Ця думка й вела його до військового полігону.
Через годину, другу вітер розігнав хмари, розкидав їх по синьому безмежжі. Вмите, яснощоке сонце, загаявшись зранку, спішно роздувало тепер своє горно, сипало й сипало на землю гарячі бризки. І закипіла в степу робота: земля розстелила сполоскані килимки, щоб просихали на сонці, заметушився ховрах-комірник — що ж його хапати на зиму; сердито гудів джміль — дивись, проспиш у хмарну погоду весняний, медозбір. І жуки-гнойовики заклопотано котили свою хату-горішок. Куди, чого вони поспішали?.. Тільки жайворон був безтурботний. Що йому земна метушня? Вільний господар небесних висот, він славив казкові береги, де «сонце не заходить» і місяць стоїть на вічних чатах.
Молодими очеретами привітала Вовку дзюркотлива річечка, хлопець сьорбнув з-під корча студеної води і вибрався на пагорб. Звідси видно було, як на долоні, багатолюдний табір. Він справді скидався на циганське стійбище. По степу розкидані шатра — палатки, між якими снують маленькі постаті. В загонах, неначе воли на прив’язі, — криті вантажні автомобілі. Ще якісь машини під брезентом з витягнутими рукавами. Очевидно, гармати або танки. Димлять вогнища. По-качиному викахкують заведені мотори. Шумить, гомонить полігон.
Вовка, підстьобнутий розпаленою цікавістю, гайнув навпрошки, але шлях йому перегородив частокіл. Можна було пролізти між проволокою, та не солідно: йти з серйозними намірами й крастися, як у сад за яблуками. Пішов попід невисокою огорожею, косуючи оком на дзьобаті самохідки.
— Стій. Хто йде? — зупинив пастуха вартовий, що стояв на воротях. Він був щупленький, тонкий, гімнастьорка зібрана гармошкою під поясом, за плечем карабін. Солдат насмішкувато зміряв хлопчину: босі, позеленені травою ноги, настовбурчені холоші, ситцева сорочечка, смугле худорляве личко, в карих очах — скалки розгубленості. «Не дрейф, браток, — ворухнув солдат усміхненими губами. — Свої люди».
— Це я, дядю, Вовка, — хрипко вимовив хлопець. — Мені до найстаршого начальника…
— Гм. Найстаршого? Коменданта, значить? Іди по доріжці прямо, зліва за бензобаками, — бачиш? — фанерний домик… А для чого тобі?
— По хазяйському ділу. То я піду?
— Шмаляй!
Вовка ступав обережно, як по колючках, підтягував штанці, щоб не так шурхотіли. Коло першої палатки, на автомобільних скатах, сиділо двоє. Це були, мабуть, танкісти, бо в засмальцованих комбінезонах і в чорних шлемах. Від них пахло машинним маслом. Танкісти перетирали клоччям якісь блискучі втулки. Їх теж зацікавив хлопчак. Не змовляючись, поклали на коліна втулки і знизу вверх, косячком, утупились на Вовку.
— Звідки орел залетів?
Вовка чемно привітався, навіть картузик для чогось зняв, плутано розказав, хто він і з якого села.
— У вас тут багацько чого, — провів рукою по табору. — Гримить, гуде, аж у нас земля трясеться… А тракторів, часом, нема?
— Тракторів? — прискалився гостроносенький. — Оно трактори наші. «Каве» — чув про такі?
— Ка — Ве, — прочитав хлопець літери на борту присадкуватого танка з круглою баштою, що стояв на дерев’яних колодках.
— «Клим Ворошилов». Гроза. Стіну провалює.
— Ні-ні, нам не такі. Нам щоб землю орали… Бо жінки виходять у степ, цюкають-цюкають лопатами, а земля гірше каменю.
Танкісти, вже не посміхаючись, слухали малого, ахкали, не вірили, що в колгоспі одна конячина — і та трофейна, що сонцем ударило Ольгу і вона й досі ніяк не оговтається, що його мати за бригадирку, що в селі — жодного чоловіка, крім двох чи трьох підтоптаних дідів.