Землянка
- Автор: Близнец Виктор Семенович
- Год: 1966
- Язык: украинский
- Год: Видавництво ЦК ЛКСМУ «Молодь»
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Землянка». Краткое содержание книги:
Про мужність матерів та дітей у цей нелегкий час і йдеться в гостросюжетній повісті В. Близнеця.
Немов передчувало Максимове серце: маж Федя медом, а Федь Федьом. Лиш одного Яшка не второпає: як це вони, Антон і Максим, розумні люди, не розкусили Федьки, панькалися з гадом, як їм, зрештою, спало на думку рятувати німецького прихвосня? Що це — жалість, непростима довірливість чи сліпота?
Яшка горнеться до землі, і здається хлопцеві, що то конячина тулиться до його щоки м’якими ворсистими губами, і він бурмотить гарячково: «Слухай, гніда… Ти вже стара, зуби свої до корінців з’їла. Скажи, хіба це просто: людина, звичайна двонога людина підняла руку на брата і колишнього друга? Не чула такого? І я раніше не чув… Либонь, ще тоді, як вони втрьох бігали до школи, гралися в стуканця, ловили пічкурів, — либонь, ще тоді було щось у Федьки від зрадника. Але що?» — Яшка відкидається на спину, заплющує очі, напружує пам’ять: яким же він був, молодший Кудим?
Ріс Федька хирлявий, щупленький, і в сім’ї вже так повелося: кому доглядати худобу чи поливати грядки? Антонові. Бо він старший та й здоров’ям нівроку, міцненький. А кому вершечки з молока? Федику. Як-не-як, він меншенький і, бачте, хворуватий. А Федечка лежить на кушетці під яблунею, дивиться, як Антон упріває на сонці коло свинарника, і весело бренькає на балалайці — духу братові піддає.
— Та замовкни! — скипить Антон. — Бо ту бренчалку на твоїй макітрі поб’ю!
— Ну-ну! — сміється Федька. — Батькові розкажу…
Бувало, що реготун Федька переплутає чоботи: сам новенькі натягне, братові підсуне свої, стоптані та забрьохані; збирається Антон у школу, кинеться до взуття — тісне, не лізе на ногу. Сидить старший дома і плаче. А Федька скалить увечері зуби: «Я со? Я ніцого!» (він завжди корчив із себе дурника і навмисне ламав язика)… Печуть хлопці у степу картоплю, підуть завертати череду, повернуться до вогнища — вже й попіл охолов.
— Де картопля?
— Нема копи, жижа з’їла, — регоче Федька, витираючи рукавом сажу й лушпиння з гострої лисячої мордочки. Поскубуть його хлопці, посердяться та й забудуть. Дивак Федька, що ти з нього візьмеш!
Підростали брати, і все далі розходились їхні дороги. Антон пішов у трактористи; додому приходив стомлений, чорний, як сажотрус. А Федька, чистий та наваксований, ганявся по селу за молодицями. Вечорами на весь берег розлягалося його жереб’яче іржання. Гуляє, веселиться шалапутний парубійко. І якось ні Антон, ні Максим Деркач не примітили, що їхній однокашник дивачить не без вигоди. «Позичить» у сусіда теплі рукавиці — загубив (так вони й прилипнуть до нього). Обнесе грушу в Ониськи — на дітей зверне. Підлізе, бувало, до дівчачого гурту, то одну пригортає, то другу, хи-хи та ха-ха, а сам тишкомнишком торби опорожнює…
Так і жив молодший Кудим: де ласий шматочок — не обмине, де смаленим пахне — не наривається. Чоловік як чоловік, і гірші бувають. Але дедалі все важче було Антонові виправдувать рідненького брата перед людьми і перед самим собою. Бо його жарти оберталися на недобре. Ходив Федька, топтав стежку до тихої Василини, поки й дитинку вона не принесла, а тоді: «Я со? Я ніцого!» — і втік із села. Довелось Антонові розшукувати жениха і за чуба тягти до весільного столу. А потім… а потім у перший день війни. Прийшов Антон з військкомату, як зацькований, гупнув кулаками об стіл, прохрипів: «Не взяли!.. Каліка», — і люто подивився на обрубані пальці правої руки (жаткою відхопило), немов тільки зараз усвідомив, що не наростуть більше пальці і не буде він стискати ложе гвинтівки.
— Чого нагиндичився? — озвався Федька. — І я з тобою, браток. Осьо — справку дали…
— Яку справку?
— Знаєш, нерви у мене… Гу-гу в голові, — Федька, блудливо усміхаючись, постукав себе по скроні.
— Де ти взяв?! — рвонув Антон папірець із Федьчиних рук.
— Не кричи! — гримнув батько. — Добрі люди, знаця, дали… Од смерті заступили — і спасибі їм…