Дім з вітражем
- Автор: Слоньовська Жанна
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-155-3
- Переводчик: Андрій Поритко
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Дім з вітражем». Краткое содержание книги:
Те саме було з рештою мого тіла — спершу воно саме мене вибрало, а потім розрослося під моїми долонями, зробилося чимось зовсім іншим, ніж тіло Мами, доглянуте, як прегарна орхідея у вазоні, зрізане педантичним садівником — смертю. Я чула, що святий Франциск Асизький своє тіло роздягав аж до наготи і жбурляв себе у колючі чагарі, коли воно відмовлялося підкорятися, а я щипала себе за ноги, тіло ж однаково залишалося непохитно затятим у своїй розпаленій розбурханості, недарма святий назвав тіло «ослом». Я обливалася крижаною водою, щоб тіло замислилося над своєю поведінкою, немовби хотіла натиснути на гальмо, але тіло обирало інший шлях; саме воно — не я — сиділо на місці водія.
Холодні душі дали інший результат, ніж планувалося, — я захворіла на грип, і Микола почав приходити під мої вікна. Він стояв унизу з двома лимонами в руці, балансуючи на вирваній з плоті вулиці тротуарній плиті, а я згори застерігала його жестами, щоб він поберіг голову: крім балконів, на голови людям у ту зиму падали також і гігантські бурульки. Він нехтував моєю пересторогою та залишався на місці доти, доки з сусіднього вікна його не помітила Аба.
— Запроси його, чому він стоїть на морозі? Він же знає код від брами.
Я пам’ятаю, що того дня Прабабка саме «мала істерику», себто лежала в ліжку і голосно плакала. Такі дні бували завжди, скільки себе пам’ятаю, їм не конче мала передувати якась неприємна подія. «Йдеться про минуле», — пояснювала Аба, а тоді заносила до Прабабки склянку води і білий вафельний рушник. Тим часом плач посилювався, переростав у спазматичні зойки, причому ці викрики нічим не нагадували звичайного голосу Прабабки. Отож «минуле» я уявляла як нестримні та абсолютно свавільні неритмічні завивання і схлипи. На час візиту Миколи «істерика» Прабабки затихла.
Він зайшов у квартиру навшпиньки і почав повільно ходити серед картин. Я чула, як він говорив Абі:
— Цей портрет — абсолютний композиційний провал.
— А тут було б досить змінити гаму на світлішу.
— Вам там даремно примарився Модільяні.
— Я залишив би тільки цю акварель.
— Так, так, так, — захоплено вторила Аба, спрагла фахової оцінки. Потім вони довго бесідували, сидячи з чаєм під моїми дверима, а я почувала зворушення: нарешті в мене є пара батьків, які люблять одне одного, в тіні їхніх крил я в безпеці, треба дотримувати лише однієї умови — вони можуть розмовляти тільки про живопис і в жодному разі не про музику, не можна навіть дивитися у бік грамплатівок, а то істерика почнеться вже в мене, мої сльози потечуть нестримно, з них утвориться велике чорне озеро, а тоді ціле море, так само чорне, і не знайдеться жодного достатньо могутнього Бога, здатного його висушити.
Я чула Абин голос:
— Ви могли не оговтатися після того удару. КДБ багатьох так зламало. А ви — прошу дуже — захистили докторську, та ще й у вільній, незалежній Україні. Шкода, що тато ваш до цього не дожив.
Йдучи до туалету, я бачила, що Прабабка застигла в передпокої над черевиками, які стояли на витирачці, та щось сичала собі під ніс, до мене дійшло тільки одне слово: «чоловічі».
Я мусила знову лягти, мені вручили якусь таблетку від гарячки, вони далі розмовляли, а я дослухалася з-за дверей.
— Мені було шість років, — розповідав Микола. — Я втік від матері, пішов гратися на горище. Там крізь шпарину я побачив надзвичайну річ — сонячні промені мерехтіли на якихось невідомих мені предметах, схованих за перегородкою. Мене це не надто здивувало, я вже знав казки про Алі-бабу й Аладіна, тож чом би й мені було не стати героєм якоїсь казки? Я покликав матір, та покликала сусідку, і невдовзі вони добралися до недоступної доти частини горища. Я пам’ятаю їхній захват: там виявилися картини, столове срібло, а також запилюжені рулони дуже гарних тканин. Жінки були настільки захоплені побаченим, що не помітили, як я нишком забрав коробочку з пластинками невідомого призначення, яка стояла збоку. Я підняв догори одну з них — це була пластинка з портретом якоїсь дами в капелюсі. Я підняв наступну — церква. Виявилося, що дивовижні плитки — це негативи: види Львова, портрети людей у чудернацькому вбранні. Це був справжній скарб, тільки мій, схований від очей дорослих.
— Яка неймовірна історія! — зітхнула Аба.
— Через багато років я дізнався, що до війни цей особняк належав польському фотографу, який зник улітку 1941 року.