Обитель героїв
- Автор: Олди Генри Лайон
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Гамазин
- ISBN: 9G6-365-087-7
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Обитель героїв». Краткое содержание книги:
Хто не знає, що цей мислитель живе в українському місті Харкові, а його рукою водять Олег Ладиженський та Дмитро Громов? Творчий тандем наших земляків з'явився в літературі ще 1990 року і з того часу регулярно радує нас своїми творами.
Хто не знає, що творчість Олді вшановано не одною престижною премією — тут і «Роскон», і «Фанкон», і «Зоряний меч», і «Странник», й безліч інших.
Але одного ви не знаєте точно — що новий їх роман «Обитель героїв» виходить українською мовою раніше, ніж російською, і ми з вами будемо мати ексклюзивне право його прочитання.
Отже, поспішайте реалізувати де право на заздрість північним сусідам.
«Зелений пес» відкриває нову серію «Світи Г. Л. Олді». Тут ви знайдете традиційний «олдівський» стиль — безліч підтекстів, суміш стилів, карколомний сюжет, і безперечно — глибокі думки.
А головне — віднині усі нові романи харківського дуету Ладиженського та Громова українські читачі будуть читати першими.
Бо так велів сам Генрі Лайон Олді.
Прапорщики дружно позадкували, творячи знаки від пристріту.
— Досить? — запитав барон, дивуючись, звідки шабля знає ім’я запального корнета. Поінформованість спец-арсеналу в найрізноманітніших питаннях давно була темою для розмов у середовищі квізиторов. — Пропоную вважати дуель закінченою…
— Нізащо! — видихнув Лефевр і кинувся в бій.
По краю галявини з акацій облітало рябе листя, байдуже до дуелянтів.
Карету барон перед початком дуелі відпустив, про що тепер добряче жалкував. На околиці не те що агітатора — звичайного візника не піймати. А до «Притулку героїв» з півгодини тупати доведеться.
Смерком.
По вибоїнах.
День видався важким. Обер-квізитор втомився, як гонча, що загнала дюжину лисиць. З тією лише різницею, що він ще нікого не загнав. Ну хіба що сім разів знеславив зухвалого корнета проти одного-єдиного непрямого сорому в гомілку. Вивернулося-таки, щеня. Та нехай. Ідеали недосяжні, не варто даремно терзати печінку.
Хотілося дістатися до готелю, впасти в ліжко і провалитися в сон.
— Ану геть, голото! Краще покажіть мені дорогу до готелю, і я готовий буду вам заплатити…
Знайомий голос. Деренчливий високий тенорок. Здається, зараз візьме й почне викладати «Повість про дім Рівердейлів» знову, з самого початку.
Відповіддю графові ле Бреттен послужив молодецький регіт у три горлянки.
— Провідники в столиці недешеві, дідуню. Грошенят вистачить? Ану покажи!
— Що ви собі дозволяєте, добродію!
Різко додавши ходу, Конрад з’явився з-за рогу якраз вчасно, немов Добрий Геній у фіналі трагедії Томаса Біннорі «Зоря». Саме в цей момент один представник «голоти» охопив обуреного графа за петельки, а другий відважив старому ляпаса. Легкого — з поваги до похилих літ, для остраху. Сцена відбувалася під масляним ліхтарем — усе як на долоні. Двох розбійників барон бачив уперше. Третій, дрібний крисюк з розпухлим, як вареник, вухом, був знайомий.
Жертва стряпчого Терца, він ліз із ножем до пояса Ернеста Рівердейла, наміряючись зрізати гаманець.
«Даремно я звелів відпустити мерзотника…», — заднім числом дорікнув собі Конрад.
— Всевидющий Приказ! Всім стояти! Імена, прізвища, стан?
Якщо втомився і марудитися із затриманням не хочеться, кричи саме так. У розбійників відразу прокидається почуття протиріччя: їм — «стояти!», вони — навтьоки. Мовчки й моторно. Але спритна трійця чи то розгубилася, а чи дурне молодецтво в голову вдарило. Старого графа вони, щоправда, відпустили, і тепер мружилися, вдивляючись у темряву.
— Здоровенькі були! — вищирився майстер ляпасів, коли обер-квізитор виник у колі жовтого світла. — Та маленькі виросли! Герой-недомірок? Витязь у віслючій шкурі?!
— Агов, полурослику! — підтримав приятеля знавець чужих петельок. — Печи звідси!
А крисюк вищирився й захихотів.
Дуже добре, що трійця не втекла. Просто дуже добре.
Чудово.
Дві шаблі з вереском полишили піхви, а піхви полетіли в голови хамів. Скипівши від гніву, барон зовсім забув, що під пахвою в нього — не бойова зброя, а дуельні торохтілки, що вже змирилися із втратою вечірки в арсеналі. Втім, з першим ударом обидві шаблі зрозуміли, що вечірка — так чи інакше, там або тут, — вдалася.
— Теофіль Стомачек, він же Гвоздило, він же Куцопердий! — радісно зарепетувала Брюнхільда. — Ляпсус! Зганьблено один раз, у ділянку ключиці! Пиши, Овідію!
— Сика Пайдар, він же Фрегат, він же Яцек Малява! — підтримала товаришку Кримхільда. — Дві ганьби, щока та лівий бік! Овідію, чого спиш?!
У планшеті, кинутому під ліхтар, старанно зашурхотів стилос. Відблиски темного полум’я пробилися назовні, огорнувши планшет. Грабіжник на прізвисько Гвоздило з жаху позадкував, хапаючись за груди й очікуючи, що руки його зараз відчують кров. Однак крові не було, що викликало в грабіжника моторошні підозри.
— Чаклу-у-у-ун!!! — відчайдушно завив він, діставши Кримхільдою по шиї.
— Драпаємо! — охоче відгукнувся напарник, зганьблений додатково, навідліг по тім’ячку.
Крисюк з розпухлим вухом упустив графський гаманець.
— Теофіль Стомачек, він же Міхаль Ловчик, втікач-нелегал з Бадандена! Будинок номер вісім по вулиці Другого Помилування, співмешканка — Брихта Ялова, злодійка на довірі… зганьблений двічі… тричі!.. Чотири рази!.. Записуй!