Samotni.com
- Автор: Космовська Барбара
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Школа
- ISBN: 978-966-429-455-0
- Переводчик: Игорь Андрущенко
- Жанр: Прочая детская
Электронная книга - «Samotni.com». Краткое содержание книги:
— Привіт, Пауере! — почув за плечима голос Войтека.
— Привіт, — сказав він, уповільнюючись.
— Тільки не втирай мені, що ти полюбив школу. Певно, когось у школі, бо ходиш як навіжений, — тепло посміхнувся Войтек, намагаючись пом’якшити рішучість Віктора, готового до нападу.
— Вибери те, що тебе більше потішить.
— Одне й друге. Важливо, що ти сюди ходиш. Бо шкода було б… адже до випускних екзаменів лишився рік…
— Як там тренування? Ходиш? — Віктор нервово поправив сумку й навіть тугіше закрутив шарф навколо шиї, хоча вони вже підходили до роздягальні.
— Ходжу. Останнім часом трохи не встигаю, бо завал по математиці. Ти б заходив часом…
— Я думав… побазарити зі Шлангом… Сьогодні це мені було б навіть доречно…
— То я піду з тобою, хочеш?
— Звичайно! — Віктор здивовано глянув на товариша, ніби тільки зараз зауважив існування цього непомітного веснянкуватого хлопця, який незрівнянно ганяв за шайбою.
«Де я був, що пропустив стільки всього? І чудових людей?» — з гіркотою подумав він.
— Звичайно, — швидко повторив хлопчина, побоюючись, що Войтек зараз зникне. — То домовимось наперед…
Торфовище, як прозивали географічку, ще перед дзвінком поставило Віктора до мапи, надумавши просто знищити його перед усім класом на кольоровому тлі Балканського півострова.
— Ну що, нічого ми не знаємо, еге ж? — тріумфувало воно.
— Балкани ще не з’явилися, чи не так? — сплеснуло в долоні.
— Назви міст, річок і морів позабував, так?
— То я ставлю одиницю, чи як? — запитало воно себе насамкінець і залюбки збагатило наявне зібрання поразок Віктора.
Віктор навіть не намагався протестувати. Він прийняв той напад необгрунтованої злості як таке собі незначне ковзання на великому льоду і сів за свою парту під вікном.
Він був здивований тим, що з усіх боків класу полетіли до нього щирі співчуття. Хлопчина відповідав м’якою посмішкою, підбадьорений цією несподіваною солідарністю.
— І ще сміється, як дурник, еге ж? — засичало Торфовище з-під таблиці.
— Еге ж! — відказав він усім на втіху.
— Погано, — вирішила Зося, коли після уроків хлопець описав їй ранковий епізод. — У пані Торфовець особисті проблеми, і часом їй хоч кілок на голові теши…
— Я в географії не нуль, — посміхнувся він. — Зрештою, я можу складати іспит перед комісією. Учителька вирішила, що про Балкани я дізнався хвилину тому. Вона навіть не дала часу мені відповісти.
— А ти знав про них раніше? — Зося посміхнулась у відповідь. — Ну що, зараз настала черга чогось доброго, — зауважила вона, вручаючи йому останню контрольну. — Хороша, тверда четвірка. Як тобі це вдалося? Ще кілька тижнів тому я перевіряла б порожній аркуш!
— Якби не ви… — зніяковіло замовк він, але повів далі: — Якби не ваша допомога, не було б жодного аркуша, навіть порожнього. Думаю, я кинув би школу та й годі…
— Сталося по-іншому, але це твоя заслуга. Не переоцінюй мене, приятелю, — дружньо поплескала вона його по плечу. — І четвірка теж твоя. Повір мені.
Дорога до офісу працівників спортивного центру вела повз стадіон і міську ковзанку, що тепер виблискувала на сонці порожнім дзеркалом.
— Вони зробили новий паркан. І лавки. Гарно тут, — Віктор роззирався довкола із захопленням. Так ніби після багатьох років повернувся у рідні місця.
— Давно це було! — мовив Войтек. — Причому працювали над цим усі… — почав він, але, на хвильку замислившись, замовк.
— На жаль, не всі.
«Як довго ще мені буде соромно за всілякі прогули? — похмуро замислився Віктор, проходячи з приятелем стежкою вздовж бараків-перевдягалень. — Я вийшов із гри на деякий час, на хокейний “період”, а в мене таке відчуття, ніби я тут зроду не бував. Ось що відбувається, коли ти міняєш команду на банду і спорт на запал…»
— Ну, давай стукай, братане. Я тут почекаю, — Войтек сперся на вхідні двері й підняв комір куцої куртки.
— Хіба ти не хочеш увійти зі мною? У мене немає ніяких секретів, — Віктор нервовим жестом запхав руки до кишень.
— Я почекаю.
«Принаймні тут мало що змінилося», — зітхнув хлопчина з полегшенням, увійшовши до кабінету тренера. Швидко знайшов кубок, на який він працював на повну потужність.