Тягар пристрастей людських
- Автор: Моэм Сомерсет Уильям
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-4783-3
- Переводчик: Елена Даскал
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Тягар пристрастей людських». Краткое содержание книги:
113
Філіп узявся до своїх обов’язків у «районі» в останній тиждень серпня. Робота була складна — у середньому доводилося навідуватися до трьох породіль щодня. У шпиталі пацієнтка заздалегідь отримувала «картку», а коли був час народжувати, посильним відправляла її черговому; потім посильний (найчастіше це була маленька дівчинка) біг через дорогу, до будинку, де оселився Філіп. Уночі черговий приходив із власним універсальним ключем і будив Кері самостійно. Дивно було прокидатися в повній темряві й поспішати кудись безлюдними вуличками Саус-сайду. Уночі картку зазвичай приносили чоловіки. Якщо в родині вже було кілька дітей, чоловік здебільшого приносив картку з байдужою впевненістю, а молодята страшенно нервували і частенько намагалися вгамувати свою тривогу оковитою. Подекуди Філіпові доводилося йти милю чи навіть більше, і дорогою він обговорював із посильним умови роботи й ціни на життя. Кері багато дізнався про різноманітні ремесла з цього берега річки. Зустрічаючись із Філіпом, люди одразу починали довіряти йому, тож у довгі години, коли доводилося чекати в задушливих кімнатах, половину простору в яких займали великі ліжка з породіллями, він теревенив із їхніми матерями чи повитухами, так наче завжди був своїм. Скрута, в якій Філіп прожив останні два роки, навчила його кількох речей із життя найбідніших верств населення; людям подобалося, що він це знає, і вражало те, що він не піддається на їхні маленькі хитрощі. Кері був добрим, мав ніжні руки, а терпець йому ніколи не вривався. Людям подобалося те, що лікар не гне кирпу і може випити з ними чаю, а якщо за вікнами зоріло і пологів досі доводилося чекати, вони пропонували йому скибочку хліба зі смальцем; Філіп нічим не гребував і охоче з’їдав усе, що давали. Деякі будинки, до яких Кері навідувався, тулилися один до одного у брудних дворах на засмічених вулицях, де не вистачало ані світла, ані повітря, і були просто жалюгідними; а інші, попри занедбаність, погризені шашелем підлоги і діряві дахи, несподівано зберігали величну атмосферу: тут можна було побачити дерев’яні балюстради з витонченою різьбою і дерев’яні панелі на стінах. У таких місцях жило багато людей — родина в кожній кімнаті. Удень надворі гралися діти і ніколи не стихав їхній галас. У старих стінах роїлися паразити, а тхнуло так, що Філіпові робилося млосно, і доводилося запалювати люльку. Мешканці цих будинків не мали грошей навіть на їжу. Діти тут були небажаними — батько зустрічав новонародженого грубо й непривітно, а мати — із розпачем: ще один голодний рот, а їжі не вистачало на тих, хто вже був. Філіп часто здогадувався про бажання, щоб дитина народилася мертвою або померла невдовзі. В однієї жінки він прийняв двійню (гарний привід для дотепів), та щойно їй це повідомили, від страждань вона зайшлася у довгому пронизливому витті. Її мати нічого не приховувала:
— Не знаю, як вони збираються їх прогодувати.
— Може, Господь знайде можливість забрати їх до себе, — озвалася повитуха.
Філіп подивився на батька, котрий розглядав двох крихітних дітлахів, що лежали поруч: його обличчя спотворила така жорстока похмурість, що Кері аж налякався. Він відчув, як ціла родина об’єдналася в жахливій ненависті до бідолашних крихіток, що з’явилися на світ небажаними, і здогадався: якщо не попередити їх якомога суворіше, може трапитися щось лихе. «Нещасні випадки» траплялися часто; матері «присипали» своїх дітей, а неправильне годування, ймовірно, не завжди було наслідком звичайної неуважності.
— Я приходитиму щодня, — сказав Кері. — Попереджаю, якщо з ними щось станеться, розпочнеться слідство.
Батько не відповів, а тільки похмуро зиркнув на Філіпа. У його душі вже дозрівало вбивство.
Найскладніше було втримати матір у ліжку десять днів — на такому мінімальному терміні наполягала лікарня. Доглядати за родиною не вдавалося; ніхто не хоче безкоштовно попіклуватися про дітей, а чоловік, повернувшись додому стомленим і голодним, жаліється, що чай не заварений як слід. Філіп чув, що бідняки допомагають одне одному, проте чимало жінок жалілися, що не можуть знайти нікого, хто безкоштовно поприбирає чи нагодує дітей обідом, а грошей вони не мають. Прислухаючись до жіночих розмов і випадкових зауважень, з яких можна було дізнатися чимало такого, про що не говорили вголос, Філіп зрозумів, як мало спільного у бідняків і тих, хто належить до вищих класів. Люди не заздрили тим, кому велося краще, бо це було геть інше життя; у порівнянні з їхнім власним ідеалом, існування середнього класу здавалося офіційним і заціпенілим; до того ж міщан дещо зневажали за вразливість і небажання працювати власними руками. Гонорові люди хотіли одного — щоб їм не заважали жити; а більшість цікавилася заможними сусідами лише тоді, коли з них був якийсь зиск. Вони знали, що сказати, щоб отримати подарунки від благодійних організацій, і приймали матеріальну допомогу, наче щось, що належало їм по праву, завдяки дурості багатших і власній хитрості. До помічника вікарія бідняки ставилися з презирливою байдужістю, але районного інспектора ненавиділи з чорною люттю. Ця пані приходила і відчиняла вікна, не запитавши дозволу і не перепросивши: «А у мене бронхіт, я могла застудитися й померти»; вона пхала свого носа в усі кутки і, навіть якщо не казала, що тут брудно, це було написано в неї на обличчі: «Добре їм говорити, коли навколо купа батраків, а я би подивилася на неї, як би вона впоралася, якби мала чотирьох шмаркачів і мусила готувати, штопати одяг і мити малих нечупар».