Тягар пристрастей людських

Хлопчики базікали і не поспішали додому; незабаром на вулицю вийшли ті, хто встиг перевдягнутися, і почали грати в м’яча, а решта поділилися на невеличкі групки і потягнулися крізь ворота. Філіп знав, що вони прямують до бейсбольного майданчика, а дехто йде на двір, щоб покидати м’яч біля сіток. Він стояв серед них — справжній незнайомець; кілька школярів кинули байдужі погляди, утім, відвідувачів приваблювали сюди норманські сходи, тож вони не були тут рідкістю і не привертали особливої уваги. Кері жадібно розглядав школярів і з меланхолією думав про прірву, що розділяє їх; він із гіркотою згадав, скільки всього хотів зробити і як мало реалізував. Здавалося, що всі ці роки, які назавжди промайнули, він просто викинув псу під хвіст. Свіжі і бадьорі хлопчики робили те саме, що й він колись. Здавалося, відколи він пішов зі школи, не минуло жодного дня, однак там, де він колись знав усіх хоча б на імена, тепер Філіп не впізнавав нікого. За кілька років сьогоднішні школярі опиняться на його місці і стоятимуть тут, такі ж чужі, як він, але ця думка чомусь не розраджувала, а ще яскравіше нагадувала про марність людського існування. Кожне покоління рухалося тим самим банальним шляхом. Філіп замислився, що сталося з його шкільними товаришами: їм уже було близько тридцяти, хтось із них помер, а інші одружилися та народили дітей; вони стали військовими, священиками, лікарями, юристами, статечними чоловіками, чиї юні роки залишилися позаду. Цікаво, чи змарнував хтось життя так само, як він? Філіп подумав про хлопчика, яким так захоплювався колись; кумедно, але він не міг пригадати його імені; чудово пам’ятав, як той виглядав, адже це був його найкращий друг, а ось ім’я чомусь не залишилося в пам’яті. Кері насмішкувато пригадав, як страшенно ревнував свого друга до інших, і роздратувався, що не може пригадати його ім’я. Страшенно захотілося знову стати хлопчиком, схожим на тих, що тиняються майданчиком, розпочати життя спочатку і, уникнувши помилок, досягнути чогось більшого. Філіп відчув нестерпну самотність. Він мало не пошкодував, що незгоди, від яких страждав протягом останніх двох років, минулися, адже відчайдушна боротьба за виживання втамувала біль людського існування. «У поті свойого лиця ти їстимеш хліб»[333] — це було не прокляття для людства, а зілля, що примирило його з існуванням.