Тисячолітній Миколай

— Вас як — до готелю чи просто в обком? — спитав він. — Товариш Дружинін жде делегацію…

— Спершу на вокзал, — спокійно розпорядився я, мерщій заштовхуючи Оксану до салону. Простір там був — хоч став столик і грай у дурня або забивай козла. Оксана втулилася в самий куточок розкішного м’якого сидіння, не наважувалася й поворухнутися.

— Подобається машина? — спитав її.— Це товариш Сталін дав спеціальне завдання конструкторам, щоб створили машину для багатодітних матерів.

— Як ви сказали? Для багатодітних матерів? — обережно поспитав шофер, не наважуючись засміятися. — Дозвольте взяти на озброєння?

— Скільки завгодно, я добрий.

— Не анекдот, а конфетка! — прицмакнув водій.

— Чому ж анекдот? — вдавано обурився я. — Це наша радянська дійсність. Лімузин імені Вячеслава Михайловича Молотова для матерів-героїнь. Англо-американським імперіалістам таке й не снилось!

— Ще один анекдот? — водій був у захваті. Він возить головного обласного туза, а ніхто й не знає, що є така думка — перейменувати туза в матір-героїню! Це вже ніби й не Херсон, а просто таки Одеса!

Зате Оксана була далека від таких небезпечних жартів, вона ще глибше втулювалася в свій глухий закуток, і тільки її довгі очі світилися мені звідти тривожними вогнями перестороги.

Не сумуй, не горюй, мала! Вище голову! Більше здорового нахабства!

На вокзальній площі водій, відчиняючи багажник, не знав, як догодити такому незвичайному пасажирові.

— Допомогти вам, — ці чемодани?

— Дякую. Впораюся й сам.

— Вас ждати?

— Мабуть, ні.

— А як же прийом у товариша Дружиніна?

— Привіт товаришу Дружиніну! — потріпотів я пальцями. — Привіт і найкращі побажання!

Хто вони, оті дружиніни-передружиніни, передовий загін, плоть од плоті, керівна й спрямовуюча сила, ум, честь і совість? Хіба ж то не вони в тридцять третьому виморили голодом пів-України! І чи то не вони загнали мою матір під землю і тримали її там роки цілі, за рабську працю не даючи ні зернини? А може, не вони з слизняками-сиротами відторгали мене від тої самої партії, яку я відвойовував своєю кров’ю? Моря крові пролили ми, щоб уціліла, далі жила ця партія великих надій і грандіозних планів, і чим же вона віддячила мертвим і живим? Привіт товаришу Дружиніну, якого я ніколи не бачив і не хочу бачити, бо не вірю в фальшивий демократизм його прізвища, і ні в що більше не вірю, крім своєї любові до Оксани і любові до землі, на якій живу тисячу літ!

Поїзд гримів крізь нічні степи, ми стояли з Оксаною в тамбурі вагону і мовчки цілувалися, на Веселих Хуторах нам треба було зійти, але я не сказав про це Оксані, а вона не знала, ми перемірювали нічні степи далі, знов до Дніпра — від Дніпра в Херсоні до Дніпра в Нижньодніпровську, і коли Оксана побачила вранці знайоме місто, яке стало колись нам таке вороже, вона вхопилася за мою руку і блідо простогнала:

— Я не можу!.. Ці вулиці… Це все…

— Не нам їх боятися — хай бояться вони! Увечері сядемо на пароплав і попливемо додому. Є ще в нас з тобою рідні люди на цім світі чи вже й нема нікого! А день — наш і це місто теж наше!