Роман юрби
- Автор: Шевчук Валерий Александрович
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Роман юрби». Краткое содержание книги:
– І правильно Люба зробила, бо ти їй більше зміняв!
Отак і почалася та гонитва: теща мчала по колу довкруг дому, а за нею з ломакою Коля-рибалка, тоді як Любка все ще стояла, криво диблячись. Кінчилося це тим, що Коля таки вгатив тещу ломакою, і та впала мов той комар із пісні, розкинувши ніжки й ручки. Коля перелякався, що вбив тещу і дременув з дому, а прихистя знайшов у Юльки-Зозульки, цим виказавши таємницю однієї зі своїх вистав. Правда, коли з обійстя здимів, теща спокійнісінько із землі звелась, і вони з дурного Колі разом пореготали. Коля швидко довідався, що він не вбивця, але у Юльки-Зозульки затримався, навіть прожив тут півтора місяці: за цей час поставив їй хлівця і зробив сходи, тобто те, про що мріяла Юлька-Зозулька; при цьому активно її порав, аж притомлюватися став. Коли ж утомився, до нього з’явилася з повинною Любка і без особливих труднацій забрала додому, бо, як сказав потім Віталію Коржу, в Любки йому все-таки лучче, принаймні вона не експлуатувала його так дико. Любка ж поклялася більше його не зраджувати, отже, його чоловічого гонора задовольнила. На жаль, і після того Юлька в тяж не зайшла, отож і долучилася до провізорки, тобто до тих винятків на околиці, котрі своєї біологічної місії у світі не виконали. Відтак знову все пішло по-старому:
Коля-рибалка привішував носи тещі, а Любка начебто тримала цноту, чи, може, Коля-рибалка вже не зміг її вистежити. Часом, правда, з дому тікав, але вже не до Юльки-Зозульки, а на берега, де варив юшку з Віталієм Коржем та іншими лоботрясами-рибалками. І так увійшов у мир душевний, якого з певного часу, відколи втомився біля Юльки, конче потребував...
Клара Жасминова Пані помирилася зі старшим сином Стахом: вони прибудували до будинку старих кімнату з кухнею, свекруха з невісткою чи мирилися, чи сварилися – тобто жили нормально. Вряди-годи приїжджав до Жасминових Панів їхній молодший син, який ще більш помалів і ніби усох, тоді в їхньому домі звучала музика Шопена, Вагнера, Бетховена й Сен-Санса. Жасминовий Пан відривався від своїх погодних записів, які продовжував регулярно вести, і на вустах його грала блаженна усмішка, музику він по-справжньому любив. Стах же почав будувати в городі гаража під машину, звів, однак, лише фундаменти, купивши частину каменю із загорожі обійстя шевця, але на машину грошей ще не зібрав. Тоді він зважився попросити позичку в брата і зробив це саме тоді, як той програв улюблену свою увертюру до “Тангейзера” Вагнера.
– Гаразд, – сказав маленький чоловічок, опускаючи руки па коліна, цього разу він приїхав як ніколи смутний. – Скільки тобі треба?
– Три тисячі, – сказав Стах.
– Купиш машину і що?
– Нічого, – відповів Стах. – Ти маєш місце для втечі, а я хочу його знайти.
– На машині?
– Авжеж, – сказав Стах. – Другого дому, як у тебе, в мене нема.
– Гаразд! – мовив маленький чоловік і його довгі пальці вільно побігли по клавішах. – Коли тобі ті гроші дати?
– Коли підійде черга, – мовив Стах. – Під кінець цього року чи на початку наступного.
– Як доживемо, – на обличчі маленького чоловіка заграла сумна, але напрочуд гарна усмішка. – Але не журись, коли не доживу, гроші все одно матимеш.
– Кинь ці дурні жарти! – сказав Стах, відвівши очі. – Ти ще мене переживеш...
Після того пропам’ятного випадку, коли Вася Равлик оганьбив Віталія Коржа, той рішуче настояв, щоб Марина покинула материн дім, коли хоче з ним жити далі. Вони найняли у Смердихи ту ж таки кімнатку, де жила у свій час Марія Демиденко, поки не стала Смердихою-молодшою, потім жив Стах з родиною. Кімнатка була погана, низька, вогка, хліб у ній вицвітав на другий день, але Віталій Корж не брав того собі до серця, особливо як купив у Йонти човна. Просиджував увесь цільний час на річці, випивав із рибалками, часом там варив і юшку, і після такого життя кімната здавалася йому цілком сухою. Марина народила йому першу дитину ще до випадку з Васою Равликом, а після того весь час ходила з животом завдяки невсипущим старанням Віталія Коржа, який свою нестриманість оправдовував так: