Роман юрби

З усіх смертей, однак, найбільше здивувала пожильців вулиці смерть Миколи. Катря спустилася сюди, щоб запросити вуличних кумась і колишніх своїх сусідів на похорони; при цьому вона похмуро сповістила, що в смерті Миколи найбільше винуватий отой чортяка, отой тюремний Іван Пустовойтенко, бо випер їх із їхньої хати, де Миколі було так добре, де Микола жив як риба у воді, де і їй, Катрі, краще жилося. Вона пояснила, що Микола помінявся з Пустовойтенком на хати не тому, що йому це було вигідно, а тому, що той опіяка таємно пригрозив, що заріже бідолаху Миколу, коли йому не поступиться, а він же, покійничок був такий, що й мухи не вб’є, хіба ненароком ковтне. Раніше про це вона мовчала, але зараз мовчати не буде – хай приходить до неї, Катрі, й ріже її скільки хоче, бо після смерті чоловіка, плакала Катря перед непорушно завмерлою рябою Надькою, їй життя не миле. На її, Катрину, думку, Іван Пустовойтенко зловмисний чоловік і цю смерть Миколі наслав, щоб той не одумався і не вигнав його назад з їхньої хати. Отож він Миколі й наврочив, бо той помер дивно, вчавившись шматком сухої комісійної ковбаси, яка потрапила йому в дихальне горло.

Я цілком щиро співчуваю Катрі, бо горе є горе, але для справедливості вважаю, що її розум через нещастя затемнився і вона на Івана Пустовойтенка наколотила якоїсь каші. Але чого людина з гарячки не поре, єдине неприпустиме в її поведінці було те, що вона голосно, на всю вулицю закляла Івана Пустовойтенка, визнала, що Сталін правильно робив, коли таких чавив, ніби бліх, і насамкінець щиро побажала йому “здохнути як собаці”, бо цей зарізяка недаремно по тюрмах шаландався; таких, до речі, і з тюрем випускати не варто.

Кумасі потім сердешно зітхали й розказували, що в труні Микола був гарніший, ніж у житті, й мав печально усміхненого рота.

В дечому Катря мала рацію. Іван Пустовойтенко й справді відсидів великий строк, але як політичний, а не “зарізяка” (Катря через свою простоту плутала ці поняття). Вина його була в тому, що він був актор, а в час окупації грав у театрі в народних українських драмах. За тією логікою треба було б садити шевця, який шив у час окупації взуття, чи кравця, який шив годі одежу. Певна річ, що Іван Пустовойтенко й не думав загрожувати Миколі ножем – це у Катрі розігралася фантазія. Він жив тихо й непомітно у своєму домі, але не зажився, бо нею житейську енергію вичерпав. Помер так само спокійно: купив перед цим самовара й дешевого сервіза, варення й печива, скип’ятив воду, запарив міцного чаю, розклав блюдечка й філіжанки на столі, налив у вазочки варення, поклав печиво і відчув, що надійшов отой віщий мент, до якого готувався продовж усього життя. Сів до столу, розлив чай собі й невидимим рідним і востаннє випив із ними по філіжанці чаю, розмовляючи як із живими. Можливо, вони й справді сиділи під ту хвилю в нього за столом, але випито чай тільки з однієї філіжанки, та й то наполовину. Іван Пустовойтенко й помер за тим столом, поклавши на скатірку голову, і його в такій позі застав Сашко Кравчук, якого Іван приманив до себе тим, що, як тільки той приходив, наливав чарочку горілки, яку спеціально для Сашка Кравчука й тримав. Сашко заговорив до Івана, але той мовчав. Подумав, що той заснув, і покірно присів на одного зі стільців, на якому під час того останнього тайного чаювання мав сидіти хтось із Іванової рідні. Але й тоді Іван не подав ознак життя. Сашко Кравчук кашлянув, а коли й це не допомогло, встав і поторсав Івана. Тіло того було холодне; Сашко Кравчук зітхнув і подався до Поліни Войцехівської, щоб сповістити їй про те, що він побачив. Поліна зайшла в дім, а був той без меблі, лежав тільки в кутку матрац із постіллю, і знайшла на поличці, яку єдину не забрав Микола, пакуночок з написом: “На похорон”. Це було останнє добро Івана Пустовойтенка, який зумів одного все-таки досягти в житті – помер там, де й народився.