Війна і мир 1-2

Пелагія Данилівна, розпорядившись очищенням місця для гостей і вгощенням для панів і дворових, не скидаючи окулярів, ходила, стримано усміхаючись, поміж рядженими, близько дивлячись їм в обличчя і нікого не впізнаючи. Вона не впізнавала не тільки Ростових і Діммлера, але й ніяк не могла впізнати ні своїх дочок, ні тих чоловікових халатів та мундирів, що були на них.

— А це чия така? — питала вона, звертаючись до своєї гувернантки і дивлячись в обличчя своєї дочки, що вбралася за казанського татарина. — Здається, з Ростових хтось. Ну, а ви, пане гусар, в якому полку служите? — питала вона Наташу. — Туркові он, туркові пастили подай, — казала вона буфетникові, що розносив солодощі, — це їхнім законом не заказано.

Іноді, дивлячись на чудні, але смішні па, які виробляли танцюристи, твердо вирішивши, що ніхто їх не впізнає, бо вони ряджені, і тому не бентежачись, — Пелагія Данилівна закривалась хусточкою, і все опасисте тіло її тряслось від нестримного доброго, старечого сміху.

— А Сашинет моя, Сашинет! — примовляла вона.

Після російських танців і хороводів Пелагія Данилівна з'єднала всіх дворових і панів докупи в одно велике коло; принесли персня, шворочку та карбованця і почалися загальні гри.

За годину всі костюми пом'ялися й розладнались. Коркові вуса та брови розмазались по спітнілих, зашарілих і веселих обличчях. Пелагія Данилівна стала впізнавати ряджених, захоплювалась тим, як гарно були зроблені костюми, як до лиця вони, особливо панночкам, і дякувала всім за те, що так повеселили її. Гостей покликали вечеряти до вітальні, а в залі розпорядилися вгощенням дворових.

— Ні, в лазні ворожити, оце страшно! — казала за вечерею стара дівиця, що жила в Мелюкових.

— Чому? — спитала старша дочка Мелюкових.

— Та не підете, тут треба хоробрості…

— Я піду, — сказала Соня.

— Розкажіть, як це було з панночкою? — сказала друга Мелюкова.

— Та ось так, пішла одна панночка, — сказала стара дівиця, — взяла півня, два прибори — як слід, сіла. Посиділа, коли чує, раптом їде… з дзвінками, з бубонцями, під'їхали сани; чує, іде. Входить зовсім у образі людському, достеменно офіцер, прийшов і сів з нею за прибор.

— А! А!.. — закричала Наташа, з жахом витріщаючи очі.

— Та як же він так, і говорить?

— Так, як людина, все як має бути, і почав, і почав умовляти, а їй треба було б затримати його розмовами до півнів; а вона сторопіла; тільки сторопіла й затулилася руками. Він її і підхопив. Добре, що якраз дівчата прибігли…

— Ну, нащо лякати їх! — сказала Пелагія Данилівна.

— Мамусю, ви ж самі ворожили… — сказала дочка.

— А як це в амбарі ворожать? — спитала Соня.

— Та ось хоч би тепер, підуть до амбара та й слухають. Що почуєте: забиває, стукає — погано, а пересипає хліб — це на добре; а то буває…