Війна і мир 1-2
- Автор: Толстой Лев Николаевич
- Год: 1952
- Язык: украинский
- Год: Державне видавництво художньої літератури
- Переводчик: О. Кундзич
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Війна і мир 1-2». Краткое содержание книги:
— Арап, — закінчив Микола з радісною усмішкою, — чом би не пам'ятати? Я і тепер не знаю, чи то був арап, чи ми уві сні бачили, чи нам розповідали!
— Він сірий був, пам'ятаєш, і білі зуби — стоїть і дивиться на нас…
— Ви пам'ятаєте, Соню? — спитав Микола.
— Так, так, я теж пам'ятаю щось, — несміливо відповіла Соня.
— Я ж питала про цього арапа і папа і мама, — сказала Наташа. — Вони кажуть, що ніякого арапа не було. А ти ж ось пам'ятаєш!
— Аякже, як тепер пам'ятаю його зуби.
— Як це чудно, наче уві сні було. Я це люблю:
— А пам'ятаєш, як ми качали яйця в залі і раптом — дві баби, і стали по килиму крутитися. Це було, чи ні? Пам'ятаєш, як гарно було?
— Справді. А пам'ятаєш, як татусь у синій шубі на ганку вистрелив з рушниці? — Вони перебирали, усміхаючись з утіхою вгадування, не сумовитого старечого, а поетичного, юнацького згадування, ті враження з найдальшого минулого, де сни зливаються з дійсністю, і тихо сміялися, з чогось радіючи.
Соня, як і завжди, відстала від них, хоч спогади їхні були спільні.
Соня не пам'ятала багато чого з того, що вони згадували, а й те, що вона пам'ятала, не підіймало в ній того поетичного почуття, що охоплювало їх. Вона тільки тішилася їхньою радістю, намагаючись підробитись під неї.
Вона взяла участь у їхніх спогадах лише тоді, коли вони згадували перший Сонин приїзд. Соня розповіла, як вона боялася Миколи, бо в нього на курточці були шнурки, і їй няня сказала, що її також у шнурки зашиють.
— А я пам'ятаю: мені сказали, що ти під капустою народилася, — сказала Наташа, — і пам'ятаю, що я тоді не сміла не повірити, але знала, що це неправда, і так мені ніяково було…
Під час цієї розмови з задніх дверей диванної виставилась голова покоївки.
— Панночко, півня принесли, — пошепки сказала дівчина.
— Не треба, Полю, звели віднести, — сказала Наташа.
Серед розмов, що точились у диванній, Діммлер увійшов до кімнати і підійшов до арфи, яка стояла в кутку. Він зняв сукно, і з арфи зійшов фальшивий звук.
— Едуард Карлович, заграйте, будь ласка, мій улюблений Nocturne мосьє Фільда, — сказав голос старої графині з вітальні.
Діммлер узяв акорд і, обернувшись до Наташі, Миколи й Соні, сказав:
— Молодь як тихо сидить!
— Та ми філософствуємо, — сказала Наташа, на хвилину оглянувшись і продовжуючи розмову. Тепер йшлося про сни.
Діммлер почав грати. Наташа нечутно, навшпиньки, підійшла до столу, взяла свічку, винесла її і, повернувшись, тихо сіла на своє місце. В кімнаті, особливо на дивані, де вони сиділи, було темно, але у великі вікна падало на підлогу срібне сяйво повного місяця.
— Знаєш, я думаю, — сказала Наташа пошепки, присуваючись до Миколи й Соні, коли вже Діммлер перестав грати і все сидів, мляво перебираючи струни, видно, вагаючись, облишити чи почати щось нове, — що коли так згадуєш, згадуєш, усе згадуєш, до того дозгадуєшся, що пам'ятаєш те, що було ще раніш, ніж я була на світі…
— Це метампсихоз, — сказала Соня, яка завжди добре вчилася і все пам'ятала. — Єгиптяни вірили, що наші душі були у тваринах і знову підуть у тварини.
— Ні, знаєш, я не вірю цьому, щоб ми були у тваринах, — сказала Наташа так само шепотом, хоч музика й кінчилася, — а я знаю напевно, що ми були ангелами десь там і тут були, і тому ми все пам'ятаємо…
— Можна мені приєднатись до вас? — сказав, тихо підійшовши, Діммлер і сів біля них.
— Коли ми були ангелами, то за що ж ми потрапили нижче? — сказав Микола. — Ні, цього не може бути!
— Не нижче, хто тобі сказав, що нижче?.. Звідки я знаю, чим я була раніш, — переконано відповіла Наташа. — Адже душа безсмертна… отже, коли я житиму завжди, то я і раніш жила, цілу вічність жила.
— Так, але трудно нам уявити вічність, — сказав Діммлер, який підійшов до молоді з лагідною презирливою усмішкою, а тепер говорив так само тихо і серйозно, як і вони.
— Чому ж трудно уявити вічність? — сказала Наташа. — Сьогодні буде, завтра буде, завжди буде, і вчора було, і позавчора було…
— Наташо! тепер твоя черга. Заспівай мені що-небудь, — почувся голос графині, — чого ви повсідалися, наче змовники.
— Мамо! мені так не хочеться, — сказала Наташа, але разом з тим підвелася.
Усім їм, навіть і немолодому Діммлеру, не хотілось переривати розмови і виходити з куточка диванного, проте Наташа встала, і Микола сів за клавікорди. Як завжди, ставши на середину зали і вибравши найвигідніше місце для резонансу, Наташа почала співати улюблену п'єсу своєї матері.