Війна і мир 1-2

— Сідай, Наташо, може, ти побачиш його, — сказала Соня.

Наташа засвітила свічки і сіла.

— Якогось з вусами бачу, — сказала Наташа, бачачи своє обличчя.

— Не треба сміятися, панночко, — сказала Дуняша.

Наташа знайшла з допомогою Соні і покоївки положення для дзеркала; обличчя її набрало серйозного виразу, і вона замовкла. Довго вона сиділа, дивлячись на ряд усе менших і менших свічок у дзеркалах, припускаючи (відповідно до чутих оповідань) то що вона побачить домовину, то що побачить його, князя Андрія, в цьому останньому розпливчастому квадраті. Але хоч як ладна була вона вбачати у щонайменшій плямі образ людини чи домовини, вона нічого не бачила. Вона часто стала кліпати і відійшла від дзеркала.

— Чому інші бачать, а я нічого не бачу? — сказала вона. — Ну, сідай ти, Соню; сьогодні неодмінно тобі треба. Тільки за мене… Мені так страшно сьогодні!

Соня сіла за дзеркало, пристосувалася і стала дивитись.

— От Софія Олександрівна неодмінно побачать, — прошепотіла Дуняша, — а ви все смієтесь.

Соня чула ці слова і чула, як Наташа пошепки скачала:

— І я знаю, що вона побачить; вона й торік бачила.

Хвилин зо три всі мовчали. «Неодмінно!;.» — прошепотіла Наташа і не закінчила… Раптом Соня відсунула те дзеркало, що вона тримала, і затулила очі рукою.

— Ой, Наташо! — сказала вона.

— Бачила? Бачила? Що бачила? — скрикнула Наташа, притримуючи дзеркало.

Соня нічого не бачила, вона тільки-но хотіла закліпати очима і встати, коли почула голос Наташі, яка сказала «неодмінно»… Їй не хотілось обманути ні Дуняшу, ні Наташу, і важко було сидіти. Вона сама не знала, як і внаслідок чого у неї вирвався крик, коли вона затулила очі рукою.

— Його бачила? — спитала Наташа, хапаючи її за руку.

— Його. Стривай… я… бачила його, — мимоволі сказала Соня, ще не знаючи, кого розуміла Наташа під словом його: його — Миколу чи його — Андрія.

«Але чому ж мені не сказати, що я бачила? Бачать же інші! І хто ж може викрити мене в тому, що я бачила чи не бачила?» — майнуло у Соні в голові.

— Так, я його бачила, — сказала вона.

— Як же? Як же? Стоїть чи лежить?

— Ні, я бачила… То нічого не було, раптом бачу, він лежить.

— Андрій лежить? Він хворий? — злякано застиглим поглядом дивлячись на подругу, питала Наташа.

— Ні, навпаки, навпаки — веселе обличчя, і він обернувся до мене, — і в ту хвилину, як вона говорила, їй самій здавалося, що вона бачила те, про що говорила.

— Ну, а потім, Соню?

— Тут я не розібрала, щось синє і червоне…

— Соню! коли він повернеться? Коли я побачу його! Боже мій! як я боюсь за нього і за себе, і за все мені страшно… — заговорила Наташа і, зовсім не відповідаючи на Сонині слова утіхи, лягла в ліжко і довго після того, як погасили свічки, з розплющеними очима нерухомо лежала на постелі й дивилася на морозяне місячне сяйво крізь замерзлі вікна.