Рукопис, знайдений у Сараґосі

— Сеньйоре Аґудесе, — сказав я, — ця похвала чорнилу, безсумнівно, справила б задоволення, сеньйору Тінтеро, який його виробляє. Але скажи мені, сеньйоре, чи не міг би ти говорити прозою, котра є саме тим способом вираження, до якого я звик.

— А я, мій друже, — сказав поет, — ніколи до неї не зумію звикнути. Що більше, я взагалі уникаю розмов з людьми — і саме по причині їх простацького й плаского способу вираження. Завжди, перш ніж почати складати вірші, я повинен довший час живити розум виключно поетичними думками й звертатися до самого себе лункими й повними гармонії словами. Якщо думки й слова не є такими самі собою, то вони стають поетичними завдяки способу, який їх одні з одними пов’язує і немовби перетворює в музику душі. Користуючись цим умінням, я створив зовсім новий вид поезії. Аж до цього часу мова поезії обмежувалась невеликою кількістю виразів, які вважалися поетичними. Я ввів у поезію всі слова нашої мови. У віршах, які ти щойно почув, я вжив черепиці, шифер і чорнильний горішок.

— Ти кажеш, що можеш помістити у вірші будь-яке довільне слово; щоправда, ніхто тобі цього не забороняє, але я хотів би знати, чи стають твої вірші завдяки цьому кращими.

— Немає віршів кращих за мої. Мої вірші мають величезну популярність. Я перетворив поезію на універсальний інструмент, особливо поезію описову, яку, так би мовити, я сам же й створив. Вона служить для описування речей, які, власне кажучи, не заслуговують, щоб на них звертати увагу.

— Описуй, сеньйоре Аґудес, описуй на здоров’я; але тим часом скажи, чи написав ти вже сатиру для дона Бускероса?

— Я не пишу сатири під час гарної погоди. Коли настануть грозові дні, коли йтиме дощ, а темні хмари закриють небо, лише тоді прийде час на сатиру.