Тягар пристрастей людських

— Ви побачите, що він змінився від останньої вашої зустрічі, сер, але вдайте, наче нічого не помітили, гаразд? Вікарій так за себе переймається.

Філіп кивнув, і жінка відвела його до їдальні.

— Приїхав містер Філіп, сер.

Вікарій Блекстейбла помирав. Важко було помилитися, подивившись на його запалі щоки і зіщулене тіло. Чоловік згорнувся калачиком у кріслі, якось дивно відкинувши голову назад і загорнувши плечі у шаль. Ходити він міг лише з ціпками, а руки тремтіли так, що ледве вдавалося самостійно поїсти.

«Довго він не протягне», — подумав Філіп, подивившись на дядька.

— Який я маю вигляд, на твою думку? — запитав вікарій. — Дуже змінився після нашої останньої зустрічі?

— Здається, ти виглядаєш здоровішим, ніж минулого літа.

— Уся причина була у спеці. Я завжди нездужаю від спеки.

Кілька останніх місяців життя містера Кері складалося з тижнів у спальні і тижнів, які він провів у кімнатах на нижньому поверсі. Під рукою у чоловіка стояв дзвіночок, і, розповідаючи Філіпові про себе, вікарій покалатав ним, щоб покликати місіс Фостер, котра сиділа в сусідній кімнаті, чекаючи на його нові забаганки. Старий поцікавився у неї, якого числа і місяця вперше вийшов зі своєї спальні.

— Сьомого листопада, сер.

Містер Кері перевів погляд на племінника, щоб подивитися, як той відреагує.

— Але я все одно маю гарний апетит, чи не так, місіс Фостер?

— Так, сер, апетит у вас чудовий.

— Проте я однаково не гладшаю.

Тепер вікарія не цікавило нічого, крім власного здоров’я. За одне заняття він узявся нестримно — жити, просто жити, попри одноманітність життя і постійний біль, що не дозволяв заснути без дії морфію.

— Просто жахливо, скільки грошей я витратив на лікаря. — Чоловік знову закалатав дзвіночком. — Місіс Фостер, покажіть паничеві Філіпу рахунок від аптекаря.

Покоївка терпляче взяла папірчик із камінної полиці і передала його хлопцеві.

— Це лише за один місяць. Я тут розмірковував: ти ж сам лікуєш, може, знаєш, де можна отримати ліки дешевше? Я вже збирався замовляти їх на складі, але тоді доведеться платити за доставку.

Попри те що дядька, вочевидь, не цікавили Філіпові справи (адже він навіть не запитав про них), схоже, йому приємно було бачити племінника поруч. Він поцікавився, скільки той залишатиметься тут, і, почувши, що Філіп мусить поїхати у вівторок зранку, зажадав, аби він залишився трохи довше. Вікарій детально розповів племінникові про всі симптоми своєї хвороби і переказав лікареві слова. На мить перервавшись, чоловік схопився за дзвіночок, і, коли увійшла місіс Фостер, сказав:

— Ох, я просто хотів переконатися, що ви не пішли, тому й подзвонив.

Коли покоївка вийшла, вікарій пояснив Філіпові, що тривожиться, якщо жінки немає поруч: вона точно знає, що робити, якщо раптом щось станеться. Юнак помітив, яка місіс Фостер стомлена і як у неї злипаються очі, і зауважив, що дядько, мабуть, змушує жінку забагато працювати.