ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло
- Автор: Зимбардо Филипп Джордж
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Yakaboo Publishing
- ISBN: 978-966-97633-6-5
- Переводчик: Любомир Шерстюк
- Жанр: Психология
Электронная книга - «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло». Краткое содержание книги:
У восьмому розділі я розповідав про Кристину Маслач, яка незадовго перед тим захистила дисертацію та отримала ступінь доктора філософії на факультеті психології Стенфордського університету, з якою у мене виникли романтичні стосунки. Коли вона побачила колону в’язнів, яких скували ланцюгом і яким вдягнули мішки на голови, щоб провести до туалету, як охоронці викрикували їм накази, а я виявляв повну байдужість до їхніх страждань, то просто вибухнула.
Її пізніші міркування про те, що вона тоді відчувала і як інтерпретувала свої дії, допомагає краще зрозуміти складне явище героїзму[543].
Що він [Зімбардо] отримав, так це мій неймовірно сильний емоційний вибух (хоча загалом я доволі стримана людина).
Я була зла, налякана і в сльозах. Я сказала щось на кшталт:
«Те, що ти робиш з цими хлопцями — жахливо!»
Що ж важливого можна розповісти про мене як про «завершувача» Стенфордського в’язничного експерименту? Я думаю, є кілька тем, на які я хотіла би звернути увагу. По-перше, дозвольте мені сказати, чим ця історія не є. Всупереч стандартному (і банальному) американському міфові, Стенфордський в’язничний експеримент — це не історія про одинака, який кинув виклик більшості. Це, ймовірніше, історія про більшість — про те, як всі, хто так чи інакше мав відношення до цього в’язничного дослідження (учасники, дослідники, спостерігачі, консультанти, члени сімей і друзі), так сильно потрапили під її вплив. Основний сюжет цієї історії — яка велика сила ситуації у руйнуванні особистості і зведенні нанівець навіть найкращих намірів.
Чому ж моя реакція була іншою? Відповідь, мені здається, полягає в двох фактах: я стала учасницею ситуації пізніше за всіх, і я була «сторонньою». На відміну від усіх інших, я не була добровільною учасницею експерименту. На відміну від усіх інших, у мене не було жодної соціально певної ролі у цьому в’язничному контексті. На відміну від усіх інших, я не перебувала там кожного дня, проходячи усі дрібні зміни ситуації і її покроковий розвиток. Тому обставини, в які я потрапила в кінці тижня, не було «такими ж», як у решти — у мене не було ніякого досвіду погодження спільної з ними історії, місця і точки зору. Для всіх інших ця ситуація все ще залишалася в межах «діапазону нормальності»; для мене ж вона була божевіллям.
Будучи сторонньою, я не могла заперечувати чи підкорятися сформованим соціальним правилам, тому моя незгода прийняла іншу форму — форму бунту проти самої ситуації. Тоді деякі сприйняли це як героїчний вчинок, але я не відчувала нічого героїчного. Навпаки, мені було дуже страшно і самотньо в ролі інакодумця, із сумнівами у правильності своєї оцінки ситуації та людей, і можливо, навіть сумнівів щодо власної цінності як соціального психолога.
Потім Кристина робить важливе зауваження. Щоб акт особистої непокори можна було називати «героїчним», він повинен бути спробою змінити систему, усунути несправедливість, виправити заподіяну шкоду:
Зізнаюся, на задніх пластах свідомості мені довелося подумати і про те, як вчинити, якщо Філ буде продовжувати Стенфордський в’язничний експеримент, попри мій рішучий спротив. Чи звернулася б я у вищі інстанції, до завідувача кафедри, декана, або до Комісії з контролю залучення осіб до експериментальних досліджень, щоби покласти цьому край?
Я не можу сказати точно, і я рада, що до цього не дійшло.
Проте озираючись назад, бачу, що такі дії були би необхідні для втілення моїх цінностей у реальному житті. Коли хтось скаржиться на несправедливість, але скарги призводять тільки до «косметичного ремонту», а сама ситуація залишається незмінною, таке інакомислення і непокора мало чого варті.
Вона розвиває думку про те, що ми вже обговорювали у дискусії про експерименти Мілґрема, які довели, що словесні протести були хіба бальзамом для еґо «вчителя», можливістю почуватися трохи краще стосовно жахливих речей, які він чинив «учневі». Поведінкова непокора просто необхідна для підваження влади. Проте в експерименті Мілґрема ніхто жодного разу не продемонстрував істотнішої непокори, ніж тихий відступ, і зазвичай викладач-мучитель виходив з цієї бентежної ситуації, навіть не спробувавши якось її змінити. Думку Кристини про те, що героїчна меншість має робити, кинувши виклик владній особі, годі висловити красномовніше:
543
Ця цитата із її роздумів над значенням СВЕ у спільно написаному розділі: Р. G. Zimbardo, С. Maslach, С. Haney, «Reflections on the Stanford Prison Experiment: Genesis, Transformations, Consequences,» in Obedience to Authority: Current Perspectives on the Milgram Paradigm, ed. T. Blass, Mahwah, NJ: Erlbaum, 2000, -C. 216-220.