Olya_#1
- Автор: Худенко Володимир
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Мультимедійне видавництво Стрельбицького
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Olya_#1». Краткое содержание книги:
Гострий сюжет, яскраві постаті героїв та їхні карколомні пригоди, калейдоскопічне тло створеного автором феєричного світу — то все лише засіб, щоб замислитись над сьогоднішнім буттям.
Макс їй пояснював, що те все є, звичайно ж, бозна-яким ноу-хау з метою кращої ергономіки — аби, зокрема, не так навантажувати зорову індикацію команди містка. «Але ж це з біса незручно!» — завзято перечила тоді Оля, ледь не полаявшись із ним. «А якщо бій чи ще там яка позаштатна ситуація?..» Він же гарячкувато втовкмачував їй, що все там і так автоматично, і все передбачено… і взагалі, мовляв:
– Інтерактивні системи тут розробляв не я, так що заткнись, — буркнув він тоді наостанок, вельми надувшись, а Оля лиш скрушно похитала головою.
Командор Янь стояв перед тим екраном спиною до Олі і наче уважно щось роздивлявся на голографічній карті зоряного неба. Оля окинула його зсутулену постать присмерковим баченням. Він виявився не надто високим худорлявим хлопчиною з коротким смоляним волоссям, одягнений у такий же, як і вона, простенький флотський комбінезон. На плечах його поверх комбінезона чогось теліпався недбало накинутий парадний кітель із блискучими смужками погонів та оздобленою коштовним камінням «Одинокою зорею» на плечі. Адмірал якось немов хворобливо, а чи навіть боязко кутався в той свій кітель — дещо згорбившись, зіщулившись, притримуючи лівою рукою його поли, а в правій начебто щось тримаючи — звідси було не видно.
Він якось так різко, полохливо навіть обернувся, але тут же широко та привітно заусміхався.
— А, міс Рушді! Заходьте, заходьте, не соромтесь…
Тепер Оля змогла роздивитись його краще. Лице у нього було ледь смаглявим, витягнутим, пропорційним, з ледь випуклими вилицями, з вузьким розрізом темно-карих очей… Його можна було б назвати гарненьким, але… швидше незвичним, у всякому разі Оля бачила людей з такими яскраво вираженими «східними» рисами хіба на яких старезних знімках. А ще командора можна було б назвати молодим, дуже молодим, йому з вигляду було не більше двадцяти чи хоча б тридцяти, от тільки Оля точно знала, що йому більше, значно більше…
Можна було роздивитись і кітель адмірала, і цілий іконостас нагород на ньому. Планки блискали в тьмяному світлі стін та екрана усіма кольорами та відтінками — платина, золото, срібло, алмази, рубіни, сапфіри та смарагди… Нові скромніші ООНівські нагороди за які тільки можна миротворчі й рятувальні операції, за віддану службу в колоніях, за евакуацію «Катаріни», за особливі заслуги і супровід різноманітних дослідницьких місій МКА… Більш старі нагороди NASA та ASE, а також зовсім уже «доісторичні» бойові відзнаки часів Всесвітньої війни…
— Ну от, нарешті й познайомились, — ще більш приязно заусміхався командор. — Я не хотів вас навмисно будити…
Оля мляво всміхнулась у відповідь і потисла його худорляву руку.
Вона дійсно бачила командора вперше. Їх не представляли один одному перед польотом — капітаном цього судна була Нур Асланоглу, висока, темно-руса і діловита турчанка з дзвінким голосом, чіпким поглядом та бездоганною виправкою — це була пряма, як галактична магістраль, і цілеспрямована, як енергетичний пучок, жінка, котра чудово знала, чого хоче і як цього досягти. Банальний патрульний вихід «Руанди» вона ще на орбіті Землі, тільки-но ступивши однією ногою на борт, перетворила на карколомну військову операцію, ганяючи екіпаж як сидрових кіз по кораблю і роздаючи парла направо і наліво, од чого вже в перші тижні польоту навігатори, матроси, обслуга і навіть десантники (а у тих, між іншим було своє начальство!) були вимуштрувані, мов який карикатурний почесний караул, а «авіакрило» включно з Рамос безвилазно стирчало у своїх ангарах уже місяць як, то починаючи, то закінчуючи, то знов починаючи нескінченні «технічні огляди» та «перевірки всіх систем» своїх пташок.
Оля з першого ж погляду зрозуміла, що вони з капітаном Асланоглу абсолютні і хрестоматійні антагоністи. Либонь, це ж саме зрозуміла і сама капітан — а як інакше при її феноменальній проникливості? А отже, між ними з того ж першого погляду і встановився свого роду озброєний нейтралітет. Простіше кажучи, Оля, як і решта екіпажу, намагалася зайвий раз не потрапляти капітану на очі, а капітан, у свою чергу, робила вигляд, що Олі на кораблі немає, і намагалась не сікатись до неї без потреби. Їхня «холодна війна» обмежувалась хіба в’їдливими кпинами при зустрічі (ініціатором завше виступала капітан).