Радіоп'єси
- Автор: Бахман Ингеборг
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: ВНТЛ-Класика
- ISBN: 966-8849-12-4
- Переводчик: Лариса Цибенко
- Жанр: Другая драматургия
Электронная книга - «Радіоп'єси». Краткое содержание книги:
«Цикади» — це філософсько-музична інтерпретація Платанової притчі про долю тих, хто перестав «їсти, пити й кохати, щоб безперестанку співати». Мотив ескапізму, поданий у середземноморських шатах, це історії людей, які прагнуть піти від дійсності у світ ілюзій і мрій. Дія відбувається на острові, якого «не існує».
«Поетичний твір, що вражає нас просто в серце, а розум приводить у захват», — сказав Вернер Вебер про найвідомішу радіоп’єсу Інґеборґ Бахман «Добрий Бог Мангеттену», за яку вона отримала Премію сліпих ветеранів війни. Це драматична балада про кохання між двома молодими людьми: Яном, чоловіком зі Старого світу, та Дженніфер, дівчиною з Нового Світу. Їхня випадкова зустріч у Мангеттені переростає в почуття поза часом і простором, яке, урівнобіж з рухом ліфта у небосязі, піднімає їх вище й вище, до сонму «вічних закоханих». Однак за межею вічності — смерть. Любовні сцени чергуються із засіданнями «високого суду», звинуваченим на якому постає утаємничений Добрий Бог. Усі три радіоп’єси об’єднує одне устремління: вийти за межі буденною, пересічного й сірого в нашому житті.
ПОЛОНЕНИЙ Ґарденія й носова хустинка, скроплена одеколоном з лаванди, коли ми вечорами виходили з дому й іще раз, стоячи перед дзеркалом, поправляли краватку.
РОБІНЗОН О, так, деколи ми навіть тримали троянди, загорнені у блискучий папір. Було так ніяково, ніби мав іти з букетом на похорон.
ПОЛОНЕНИЙ Звичайно, бувало й ніяково. Однак будь-коли, щомиті ми мали торбину.
Тут зустрілися двоє утікачів із порожніми руками. Вони провели разом кілька приязних годин. Минув південь, і до порту знову зайде корабель. Що відбувається? Я бачу, що Ви вже вирішили. Ви знімаєте костюм з вішака, класичний екземпляр, який завжди залишається модним. Гарус, світлий і по-літньому вичесаний. Ваша рука почала ледь тремтіти; Ви вішаєте його на спинку крісла, так, мовби у відповідь на мою вимогу кинути геть Вашу шпагу, Ви опустили прапора.
РОБІНЗОН Я не думаю, що ще носитиму цей костюм. Шви мені мулятимуть.
ПОЛОНЕНИЙ Можливо, це Ваші плечі трохи поширшали внаслідок плавання; якийсь час від цього смикатиме й тягнутиме. Та незабаром цього вже не відчуватимеш.
РОБІНЗОН Заберіть його!
ПОЛОНЕНИЙ Добротний екземпляр. Жаль тільки, що він мені не пасує.
РОБІНЗОН А Ви поміряйте.
ПОЛОНЕНИЙ Ні. Він не може мені пасувати. Це Ваш костюм. На повороті біля воріт зупиняється якась машина. За мить дверцята її відчиняться й відразу знову зачиняться. Зараз полудень, на островах — це найпримарніший час. Вони виглядають тоді, мов руїни ілюзії. Безбарвні, з легким відтінком брунатного. Обгоріле море, обгоріла земля. Так ми казали там. У неба — погляд із поволокою. Крізь щілину поміж Сходом та Заходом видно очний білок. Зіниці не видно. Наближаються кроки. Для блудного сина забивають теля, а брати обмінюються костюмами. Однак це — поганий гендель. Бо цей світ ніколи мене не втрачав; він лише перемістив мене, здійснив трансфер на зовнішній пост. Він ніколи не випускав мене з поля зору. Мій костюм відповідає моєму розмірові, і він, як і Ваш, не підлягає гендлю. Я чую кроки поблизу воріт, і якщо б усе не губилося в безконтурності полудня, у цьому нестерпному, монотонному шумові, я зміг би їх розрізнити: кроки жінки з ходою від податливих стегон. Кроки чоловіків, які зняли гвинтівки з плечей і трохи бояться. Тому їхні кроки тверді — двоє парубків, яким ліпше було б полювати на співучих пташок, аніж на людей.
Гаразд.
ЖІНОЧИЙ ГОЛОС, НІЖНИЙ І ДЗВІНКИЙ Відчиняй, Ти, пірате!
ЧОЛОВІЧИЙ ГОЛОС Відчиніть!
ДРУГИЙ ЧОЛОВІЧИЙ ГОЛОС Іменем закону, відчиніть.
Малий кулачок і два тверді кулаки барабанять у ворота. Розпочинає звучати музика, яка поступово поглинає гуркотіння.
ПОЛОНЕНИЙ Пора.
РОБІНЗОН Я не можу.
ПОЛОНЕНИЙ Відчиніть!
РОБІНЗОН Я не можу.
ПОЛОНЕНИЙ Тоді це зроблю я.
Музика.
ОПОВІДАЧ У той час, коли він заточує свого олівця, йому спадає на думку, що його імені кілька років не існувало; потім його спотворили. Тепер його справді зовуть «Бенедетто». Що за життя! Бенедикт ставить в задумі кінчик олівця на папір і малює кілька кренделиків. Навколо пояса він зав’язав пуловер. І в спекотні дні треба вважати, щоб часом не застудитися — таємниця, яку осягаєш лише після багатьох років перебування на півдні. Кімната редакції не відповідає його смакам. Підлога нагадує кам’янистий ґрунт у пустелі, а вікна фасаду, затемнені на французький кшталт, виходять на море. Тут стоїть стіл, два крісла й полиця. По кутках лежать стоси старих газет, нотатників і кінопрограм. Однак скільки всього не відповідало його смакам! Скільки часу минуло відтоді, коли острів став для нього притулком, коли він опустився на березі на коліна й дякував Богові за свій чудесний рятунок? Коли патруль розшукував утікачів, батько Антоніо переховав його, а пізніше, коли він міг уже повернутися, коли повоєнний дим розсіявся, щось його тут затримало. Можливо, йому кортіло знову вступити в щоденну борню, знову голосувати за, а чи проти, так, як він із великою втіхою робив це колись, у старі часи, коли голосувати ще дозволяли. Та це було так давно. «Я від усього відірваний, і років мені ніхто не поверне. Добровільно я б ніколи цього не зробив», — промовляв він деколи сам до себе. Тепер він сидів тут і споглядав визначних шукачів пригод, яких переслідували вартові. Вартовими були хвороба й сп’яніння, любов і розчарування, смерть і минуле, а також спогади про все, що було. І саме тоді він навчився знову сміятися; сміявся він від усього серця й злостиво. Це могло б означати: ви хотіли цього! Це був час, коли у Шварцвальді цвіла шипшина[27], і дехто з друзів казав мені: «Краще, щоб Ти пішов геть.» І я одягнув тоді шапку-невидимку й подався в путь. Та я дивлюся на вас із прихильністю, хоча ви й не знаєте, що це таке — бути невидимим! Доки кати не з плоті й крові, вам вдасться ще витягнути із зашморгу голову. Я тут складаю подяку. Острів — зелений, лише влітку він дещо вигорілий, і той, хто тут мусить жити, живе не інакше, ніж де завгодно. Хліб подорожчав, Лавінія нарікає на варикозне розширення вен, у той час як Антоніо занадто багато собі дозволяє. Йому вже пора женитися.
27
Це був час, коли у Шварцвальді цвіла шипшина… — асоціація до відомої в гітлерівській Німеччині солдатської пісні.