Повернення короля [с иллюстрациями]

Протягом цілого дня, нижче від шляху, яким їхали Вершники, тік прудкий струмок, що збігав із високого перевалу ген позаду й різьбив свій тісний шлях між порослих соснами стін. Потому він виривався на волю крізь кам’янисту браму і витікав у розлогу долину. Вершники їхали тією самою дорогою, і от перед ними відкрилася Долина Капища, де ввечері було добре чутно гамірливий шум води. Там у Сніготоки впадали менші струмки, і вони, шумуючи, мчали камінням аж до Едораса, до зелених пагорбів і рівнин. Оддалік і праворуч на початку розлогої долини бовванів понад широкими, затягнутими хмарою підніжжями могутній Оголений Ріг. Його зубчасте вістря, вкрите вічними снігами, мерехтіло вгорі понад світом: сині тіні лягли на нього зі Сходу, призахідне сонце поцяткувало його червоним.

Мері з подивом роздивлявся цю дивну країну, про яку за час довгої дороги почув багато історій. У цьому світі не було неба, лише – скільки сягало око – проглядали між заплав тінявого повітря схили за схилами, величні камінні стіни – одна за одною – та грізні, затягнуті млою урвища. На якусь мить гобіт, заколисаний гомоном вод, шепотом темних дерев, скрипом каміння та всеохопною тишею, що огортала всі звуки й дедалі наростала, ніби поринув у сон. Гори йому подобалися, чи то йому подобалось уявляти, як вони здіймаються рядами на краях принесених здалеку оповідей; але тепер Мері аж зігнувся під вагою неозорого Середзем’я. Він прагнув замкнутися від цього безміру в затишній кімнаті біля вогню.

Гобіт дуже стомився: хоча вершники їхали повільно, проте відпочивали зовсім мало. Година за годиною впродовж майже трьох виснажливих днів його поні трюхикав угору-вниз перевалами і довгими долинами, через безліч потоків. Іноді, коли шлях ширшав, Мері їхав біля короля, не помічаючи, що багато хто з Вершників посміюється, дивлячись на цю дивну пару: гобіта на невеликому кошлатому сірому поні та Володаря Рогану на дужому білому скакуні. Тоді він говорив із Теоденом і розповідав йому про свій дім та про діяння ширського народу або слухав перекази про Марку і про її могутніх давніх володарів. Проте більшість часу, особливо того останнього дня, Мері їхав сам відразу за королем і ні до кого не озивався, намагаючись натомість зрозуміти повільну дзвінку роганську мову, що злітала з уст воїнів позаду нього. У тій мові, здавалося гобітові, було чимало знайомих йому слів, багатших і насиченіших за звучанням, аніж у Ширі, проте скласти їх докупи йому ніяк не вдавалось. Іноді виразний голос котрогось із Вершників переливався у зворушливу пісню, і Мері відчував, як у нього тенькає серце, хоча він і не знав, про що співав роганець.