Повернення короля [с иллюстрациями]

Так минуло невідь-скільки часу, аж ось Ґімлі побачив видовище, яке йому довіку було гидко згадувати. Дорога здавалася широкою, поки раптом Загін вийшов на розлогий порожній простір, і стіни зусібіч мовби зникли. Ґномові було так лячно, що він ледве міг іти. Осторонь і ліворуч од них у мороці щось зблиснуло, коли до того місця наблизився Араґорнів смолоскип. Тоді Араґорн зупинився й пішов подивитися, що би то могло бути.

– Невже він не відає страху? – пробурмотів ґном. – У будь-якій іншій печері Ґімлі, син Ґлоїна, першим побіг би на блиск золота. Проте не тут! Нехай собі лежить!

Але він таки наблизився і побачив, що його друг став навколішки, а Елладан тримає над ним обидва смолоскипи. Біля Араґорна лежав кістяк якогось богатиря. Він був одягнений у панцир, увесь його обладунок був цілий і неушкоджений (адже повітря в печері було сухе та курне), а кольчуга виявилася позолоченою. Пояс на мерці був золото-гранатовий, і шолом на голому черепі, що лежав долілиць на підлозі, теж був щедро покритий золотом. З усього було видно, що цей воїн упав біля протилежної стіни печери, а перед ним стояли міцно зачинені кам’яні двері – кісточки його пальців досі чіплялися за тріщини в них. Біля мерця лежав надщерблений і зламаний меч, ніби він у пориві розпачу рубав скелю.

Араґорн не торкнувся до мерця, тільки певний час мовчки роздивлявся його, потому підвівся й зітхнув. «Тут квіти сімбельмине не зацвітуть, допоки стоятиме світ, – пробурмотів. – Дев’ять курганів і ще сім нині вкрила зелена трава, й упродовж усіх цих років він лежав біля дверей, яких не зміг відімкнути. Куди вони ведуть? Чому він хотів пройти ними? Цього вже ніхто не дізнається!»