Повернення короля [с иллюстрациями]

Король зітхнув, але ніхто не відповідав, тож урешті озвався Еомер.

– Ми не відаємо, тому на серцях у нас важко. Та щодо Стежок Мерців, то ти сам проїхав їхнім початком. Ні, це не віщує нічого лихого! Дорога, якою ми сюди піднімалися, наближається до Дверей, ген у Тьмавій Діброві. Проте що там далі – того не знає ніхто.

– Не знає ніхто, – повторив король, – але стародавня легенда, яку тепер нечасто згадують, дещо нам розповідає. І якщо правду мовлять ті прадавні перекази, які переходять од батька до сина в Еорловому Домі, тоді Двері під Двіморберґом ведуть таємним шляхом попід горою до якогось невідомого місця. Проте ніхто не наважувався досліджувати його таємниць, відколи Бальдор, син Бреґо, ввійшов у ті Двері, й відтоді його більше не бачили серед живих. Осушивши ріг із трунком під час бенкету, який Бреґо влаштував, аби освятити новозбудований Медусельд, Бальдор дав необачну клятву здійснити цей похід і вже ніколи не піднявся на високий трон, який мав успадкувати… У народі подейкують, що цей таємний прохід стережуть Мерці з епохи Темноліття: вони не дозволять жодній живій душі потрапити до їхніх заповітних пагорбів, одначе самі інколи виходять із цих дверей і, наче привиди, спускаються кам’янистою дорогою. Тоді люди з Долини Капища міцно замикають двері, завішують вікна і бояться. Проте Мерці нечасто виходять у світ – лише в часи великого неспокою та наближення смерті.

– Але в Долині Капища ходять чутки, – сказала, стишивши голос Еовин, – що нещодавно безмісячної ночі тут пройшло чисельне військо в дивних обладунках. Звідкіля воно з’явилося – нікому не відомо, проте воїни ті подались угору камінною дорогою і зникли в горі, мов ішли на призначену зустріч.

– Тоді чому Араґорн пішов тим шляхом? – запитав Мері. – Невже він анічогісінько не пояснив вам?

– Хіба тобі як другові він сказав щось таке, про що ми не чули? – відказав Еомер. – Ніхто з живих у цій землі не розгадає його намірів.

– Мені здалося, що Араґорн дуже змінився, відколи я вперше побачила його в домі короля, – озвалася Еовин, – став похмурішим, старшим. Ніби втратив розум чи почув поклик Мерців.

– Можливо, його і покликали, – сказав Теоден, – і серце підказує мені, що я вже його не побачу. Та він муж величний, і велична судилася йому доля. Утішся цим, доню, бо бачу я: ти потребуєш утіхи, побиваючись за нашим гостем. Подейкують, що, коли еорлінґи пішли з півночі й невдовзі після того перетнули Сніготоки, шукаючи надійного місця, щоби прихиститись у скрутні часи, Бреґо та його син Бальдор піднялися Сходами Схову й дісталися до Дверей. На порозі там сидів старець, такий древній, що вік його неможливо було відгадати: він здавався високим і величним, але був зморщений, наче старий камінь. Власне, спершу батько та син і сприйняли того старця за камінь, бо він не рухався і не озивався, доки вони проминули його й уже ось-ось мали ввійти у Двері. Тоді старий подав голос – ніби щось заклекотіло з-під землі – й, на подив, заговорив він західною мовою: «Цю дорогу закрито».